Я працюю акушеркою в пологовому будинку Чернівців уже сімнадцятий рік. Бачила всяке: і сльози радості, і скандали просто в коридорі, і батьків, які тікають через чорний хід. Але ту дівчину я запам’ятала одразу.
Виписувалася вона сама. Без квітів, без кульок, без чоловіка, що метушиться з автокріслом. Просто стояла біля вікна на другому поверсі, притискала до грудей немовля, загорнуте в казенну ковдру, і дивилася на парковку. Пахло лікарняним розчином і трохи бузком з відчиненого вікна — середина квітня, все цвіло, а в неї в руках тільки поліетиленовий пакет з речами.
Я тоді якраз вийшла на сходовий майданчик — перевести дух після нічної зміни. У мене в ординаторській стояла розкрита пляшка йорданської води, яку я так і не допила. А тут стоїть вона, років дев’ятнадцять-двадцять, худенька, і так дивиться на дорогу, ніби чекає, що ось-ось під’їде машина. Але ніхто не їхав.
Я не втручалася. Акушерка — не родичка. Але коли вона пішла до виходу, я чомусь затрималася біля реєстратури, вдаючи, що шукаю бланк. Бачила, як вона повільно спустилася сходами, вийшла на ґанок, постояла хвилину, поправила шапочку малому. Потім переклала пакет у ліву руку, праву підставила під дитину — і рушила до зупинки.
Маршрутка №12 до універмагу саме від’їхала. Вона й не намагалася її наздогнати. Сіла на лавку, розстебнула куртку, дала малому груди. Годувала і щось говорила йому — тихо-тихо, я не чула. І тут у мене всередині тьохнуло: вона не знає, куди їй іти.
За півгодини до того я чула, як наша завідуюча відділенням кричала в трубку: мовляв, мати Олесі не прийде, не треба її більше обнадіювати. Олеся — так звали дівчину — стояла поруч, робила вигляд, що не слухає. Але все чула.
До неї підійшов літній чоловік. Спочатку я подумала — знайомий. Сивий, високий, у старій шкіряній куртці. Він щось сказав, Олеся відповіла, і він сів поруч. Потім він узяв у неї пакет, допоміг підвестися, відчинив двері старенького «Пассата» — я той номер досі пам’ятаю: АХ 3341 ВІ. Вона сіла на заднє сидіння з дитиною, і авто поїхало.
Більше я про неї не згадувала, поки через п’ять місяців не побачила її у «Сільпо» на вулиці Головній.
Вона стояла біля каси, тільки тепер не сама. Поруч метушився той самий сивий чоловік, штовхаючи візок, навантажений підгузками, дитячим харчуванням і пачкою кави. Олеся тримала малого в слінгу. Хлопчик уже підріс, гукав, тягнувся до яскравих цукерок коло каси. Вона сміялася, щось йому шепотіла.
Я хотіла підійти, привітатися, але тут побачила, як до них наближається пара — жінка років п’ятдесяти з фарбованим волоссям і чоловік у светрі з горлом. Вони йшли від входу, штовхаючи перед собою візок з розсадою помідорів. Жінка зупинилася як укопана.
— Олесю?..
Олеся підвела голову. Я стояла за два каси від них, робила вигляд, що роздивляюся цінник на пляшці олії «Олейна». Але все чула.
— Мамо Галю, тату Романе, — відповіла вона рівно, навіть спокійно.
— Дитино, де ти? Ми ж тебе шукали, у поліцію хотіли… — почав чоловік.
— Ви знали, у якому пологовому я народжую, — обірвала вона. — Ви просто не приїхали.
Жінка хотіла щось сказати, але Олеся обернулася до сивого:
— Дідусю, познайомся: це мої прийомні батьки. Вони вирішили, що мені краще було б позбутися дитини.
Вона це сказала без злості, навіть з якоюсь утомою. Малий загойдався в слінгу, і вона машинально поправила його, не зводячи очей з прийомних батьків.
Сивий чоловік однією рукою притримав візок, другою поправив окуляри. Потім подивився на Галю, на Романа — і не подав руки.
— Я не осуджую, — сказав він тихо, але так, що я почула кожне слово. — Я просто не розумію. Спочатку берете дитину в сім’ю, обіцяєте їй батьків, водите на ранки, купуєте шкільну форму. А потім, коли ця дитина виростає і сама стає матір’ю, — кажете їй, що її дитині у вашому домі місця нема. Це як взяти кішку, а потім викинути її кошенят на смітник. Тільки Олеся — не кішка.
Галя заплакала. Тихо, без звуку, сльози просто потекли по напудрених щоках. Роман стояв, опустивши голову.
— Ми винні, — видавив він. — Я пішов на повідку в Галі. Ганджу я. Але ж ти нам як рідна…
— Рідна, — кивнула Олеся. — Тому й болить так.
Вона повернулася до візка, вийняла з нього пачку дитячого печива, поклала на стрічку до каси. Далі була моя черга, і я відвела очі. Але коли розплачувалася, бачила краєм ока, як Олеся з дідом виходять з магазину, а Галя з Романом так і стоять біля каси, тримаючи розсаду, і дивляться їм услід.
Я не могла знати всієї історії. Але через два місяці до мене в ординаторську зайшла Орися з реєстратури, тримаючи в руках газету.
— Чула про Олесю? — спитала вона, розгортаючи сторінку.
Виявилося, що та історія мала продовження. Сивий чоловік виявився рідним дідом Олесі. Ще тоді, на лавці біля пологового, він розговорився з нею, дізнався її прізвище. А тоді — далі більше — вона показала йому кулончик, єдине, що залишилося від рідної матері. Той кулон він упізнав одразу: замовляв для свого сина двадцять років тому, коли той ще був живий. У кулоні зберігалося пасмо волосся. Дід сам його туди вкладав.
Він забрав Олесю з малим до себе, у двокімнатну квартиру на вулиці Руській. Допоміг оформити декретні, викликав лікаря, навчив купати малого. А потім, коли вони якось розбирали старі папери, знайшли довідку про те, що після дитячого будинку Олесі мала залишитися квартира. Але прийомні батьки, оформляючи опіку, про ту квартиру промовчали. Вони скористалися її законним майном, а їй сказали, що все забрали, бо вона від них відмовилася.
Дід знайшов адвоката. Через суд Олеся поновила своє право на житло — однокімнатну квартиру на проспекті Незалежності, двадцять сім квадратних метрів. Оцінили її у вісімсот сорок тисяч гривень. І ось там, у нотаріальній конторі, вона зробила те, про що тепер писали всі міські газети.
Вона переписала ту квартиру на свого сина. Сама залишилася жити з дідом, а квартиру здала в оренду, відкривши окремий рахунок на ім’я Савки — поки він виросте, там буде його власне житло. Копію договору оренди вона віддала дідові — на зберігання. А прийомним батькам надіслала листа: коротко, без докорів, просто повідомила, що дарує їм те, чого вони хотіли, — чисту совість перед законом. І попросила більше їй не телефонувати.
Я дочитала замітку. Внизу було фото: Олеся сидить на лавці біля під’їзду, поруч дід, а в неї на руках Савка в кепці з помпоном. На зворотному боці газети — реклама меблів і курс валют. Я склала газету, поклала на стіл.
У двері постукали — треба було йти на обхід. Я підвелася, допила нарешті ту йорданську воду з розкритої пляшки, яка стояла в ординаторській з того самого квітня. Вода була тепла, але нічого. Пішла у відділення, де кричали немовлята і пахло дитячою присипкою. На вікні все ще цвів бузок.
А Олеся тепер приходила до нашого пологового. Ні, не народжувати знову. Вона приносила медсестрам цукерки. І щоразу, коли проходила повз кімнату, де я приймала пологи, зупинялася, дивилася на стіл, де лежала та газета. Не знаю, що вона хотіла там побачити. Може, себе саму — у той перший день, коли стояла біля вікна з немовлям і не знала, куди йти.
А дід її, Мирослав Петрович, якось сказав мені на прощання:
— Знаєте, я за сина свого не встиг нічого зробити. А за неї — встиг. І за Савку встигну, доки живий.
Він поплескав малого по голові, і вони пішли до свого старенького «Пассата». Номер я вже не пам’ятаю. Та й навіщо. Тепер у них все інакше.
