Я приймаю замовлення на терасі шостий сезон поспіль, тому облич уже майже не запам'ятовую — люди приїжджають, замовляють дзадзики з домашнім хлібом, фотографують захід і зникають назавжди. Але той вечір у середині серпня я запам'ятала, бо зміна закінчувалася через двадцять хвилин — годинник над барною стійкою показував за чверть одинадцяту, — а столик номер сім усе ще сидів.
Жінка років сорока п'яти, у полотняній сукні кольору олива, і дівчина-підліток поруч — років шістнадцять, судячи з того, як вона совалася на стільці й перевіряла телефон під столом, думаючи, що мати не бачить. Вони говорили українською, тихо, я розібрала слово «Донецьк» і ще щось про школу в Барселоні. Замовили дзадзики, грецький салат без цибулі — дівчина попросила прибрати цибулю — і карафку білого «Асіртіко» з нашого острова.
Місяць того вечора був майже повний, висів низько над молом, і жінка кілька разів піднімала телефон, знімала море, потім розверталася й знімала дочку — та щоразу закочувала очі, але не відверталася, дозволяла себе фотографувати.
Я підійшла забрати тарілки й почула тільки одну фразу — мати сказала щось на кшталт «два дні, і вже треба назад», а дівчина відповіла: «Тоді хай будуть найкращі два дні». Ото і все, що я знаю напевно. Решта — те, що потім прочитала в соцмережах, як і всі.
Виявилося, жінка ця — співачка, досить відома, у нас у таверні про таке не питають, поки самі не скажуть чи хтось із колег не впізнає. Впізнала бариста, минулого місяця робила лате, показала мені фото в телефоні через два тижні після їхнього від'їзду — той самий підпис під світлинами з нашої тераси, той самий вид на молу.
Мене тоді вразило не те, що зірка сиділа за моїм столиком. Мене вразило, як вона тримала руку дочки на столі — не стискала, просто лежала поруч, і обидві іноді замовкали хвилин на п'ять, дивилися на воду і не відчували потреби заповнювати тишу словами. У таверні таке рідко бачиш: зазвичай туристи або без упину фотографують, або сваряться через рахунок, або просто сидять кожен у своєму телефоні.
Я підслухала ще одне — коли розраховувалися, дівчина спитала матір, чи поїдуть вони наступного літа знову, тільки вже на довше. Жінка не відповіла одразу. Вона дістала гаманець, дістала звідти карту, поклала назад, дістала знову — і тільки тоді сказала: подивимось, залежить, скільки роботи буде і чи вийде домовитися з татом про графік. Прозвучало буденно, майже завчено, ніби вони обговорювали таке не вперше і за цим «подивимось» стояло щось конкретне, про що при дочці не говорять.
Рахунок на той столик вийшов на сімдесят чотири євро — я запам'ятала, бо це була моя остання чекова роздруківка за зміну. Кільце на руці жінки я помітила тільки коли вона розписувалася за чек — просте, без каміння, на безіменному пальці правої руки. Права рука, не ліва. Я тоді подумала — може, просто спекотно, кільце із лівої перевдягли на праву, щоб не муляло. А може, й ні. Про це я нікому нічого не казала, бо не моя справа, хто і з ким.
Коли вони йшли, дівчина озирнулася на море ще раз, ніби хотіла запам'ятати кут, під яким лежить місяць над молом. Мати чекала на неї біля виходу з тераси, тримаючи в руках сандалі — дочка ходила боса по гальці весь вечір, і на подолі олив кової сукні матері лишилася смужка вологого піску, там, де дівчина притулялася, коли вони йшли поруч.
Я прибрала зі столика сім карафку, дві тарілки з-під дзадзики й серветку, на якій дівчина щось намалювала олівцем для брів — маленьке сонце і хвилю під ним, і напис дрібними літерами, майже нерозбірливий: «два дні». Серветку я не викинула, поклала в кишеню фартуха, а ввечері вдома засунула в шухляду з рахунками.
Через кілька тижнів бариста показала мені допис — той самий, про два дні в Греції, дзадзики й повний місяць. Під ним сотні коментарів про те, яка красива мати з дочкою, про війну, про розлучення, про кільце на правій руці, яке хтось із коментаторів теж устиг розгледіти на фото і по-своєму розтлумачити. Ніхто з них не знав про смужку піску на подолі сукні, і про те, скільки разів жінка діставала й ховала назад ту саму карту, перш ніж відповісти дочці одне-єдине слово.
Серветка досі лежить у моїй шухляді з рахунками — сонце, хвиля і два слова олівцем для брів, трохи розмазані по краю, там, де дівчина, мабуть, поклала долоню зверху, поки чекала відповіді матері.
