Галина Петрівна стояла біля вікна й дивилася вниз, на руду пляму біля під’їзду. Жучка спала, згорнувшись калачиком на старому килимку. Жінка стиснула губи й потяглася за телефоном.
— Алло, ЖЕК? Я втретє дзвоню. Собака безпритульна. Зробіть щось.
Слухавку кинули, не дослухавши. Галина роздратовано жбурнула телефон на диван і вийшла надвір.
— Віро, ну скільки можна? — звернулась вона до сусідки, що розвішувала білизну. — Ти її підгодовуєш, інші теж. Вона вже думає, що це її територія.
— І що з того? — Віра прищіпнула простирадло й обернулась. — Жучка тиха, дітей не зачіпає. Взимку двір чистіший став, сміття менше розтягують.
— У мене вдома німецька вівчарка! — голос Галини зірвався на вереск. — Я за неї сто тисяч гривень віддала. Ветеринара викликаю, вітаміни купую. А ця дворняга просто так живе, нікому нічого не винна!
Віра скоса глянула на сусідку.
— Галю, ти чуєш, що кажеш? Собака тобі нічого не винна.
— А має знати своє місце, — відрізала Галина й рушила до під’їзду.
Жучка підвела голову, провела її очима й знову вляглася. За три роки вона навчилась не звертати уваги на ці крики.
Історію про те, як Жучка з’явилась, Галина знала краєчком вуха. Дітлахи знайшли цуценя в коробці біля метро, принесли додому. Батьки, звісно, тримати не дозволили. Залишили біля під’їзду — мовляв, може, хто забере. Ніхто не забрав. Але мешканці потроху підгодовували: хто кісточку винесе, хто каші, хто стару ковдру притягне. Собака виросла спокійна, до людей не чіплялась. Не гавкала ночами, не кидалась на перехожих. Просто жила собі.
Галину це дратувало найдужче — ота безпідставна доброта сусідів до безпородної дворняги.
За два місяці мала ощенитися Альма, її вівчарка. Галина готувалась ґрунтовно: перечитала купу форумів, зідзвонилась із заводчицею, домовилась із ветеринаром.
— Ігор Семенович приїде будь-коли, — розповідала вона подрузі по телефону. — Я спеціально домовилась. Цуценята будуть елітні, батько — чемпіон України за робочими якостями.
Пологи почалися вночі. Галина не спала, сиділа поруч, стежила за кожним рухом собаки. Альма народила п’ятьох. Четверо цуценят одразу присмокталися до сосків, пищали, вовтузились. А п’яте лежало осторонь.
— Чому вона його не облизує? — Галина обережно підсунула малюка ближче до матері.
Альма обнюхала дитинча й відвернулась.
— Ігоре Семеновичу, він же живий! — жінка підняла цуценя на долоні. Те слабко поворухнулось.
Ветеринар узяв малюка, оглянув, послухав.
— Кволе. Мати відчуває — не виживе. Інстинкт. Вона сили на міцних витрачає.
— Але ж ми можемо його вигодувати? З піпетки, з пляшечки?
— Галино Петрівно, шансів мало. Цуценяті потрібне не лише молоко, а й материнське тепло, вилизування, стимуляція. Без матері новонароджені майже не виживають.
— Майже — не означає ніколи, — вперто сказала Галина.
Три дні вона намагалась годувати цуценя зі шприца, гріла його грілками, масажувала животик, як пояснив лікар. Малюк худнув і слабшав. Альма й далі його ігнорувала.
На четвертий день у двері подзвонили. На порозі стояла Віра з торбинкою, з якої стирчав пучок кропу.
— Галю, тут сусідка з четвертого поверху казала, у Жучки місяць тому цуценята були. Усіх уже розібрали, а молоко наче ще є.
Галина відчула, як усередині все стислося від обурення.
— Ти серйозно? Пропонуєш моє породисте цуценя до дворняги підкласти?
— Я пропоную спробувати врятувати життя, — спокійно відповіла Віра. — Але вирішувати тобі.
Коли двері зачинились, Галина повернулась до цуценяти. Воно лежало майже нерухомо, дихання було ледве помітним.
Надвечір вона спустилась у двір. Жучка, як завжди, дрімала біля під’їзду. Галина присіла поруч, відкрила коробку. Собака підвела морду, обнюхала цуценя. Потім глянула на Галину — довго, уважно. І обережно лизнула малюка в мордочку.
Галина завмерла.
Жучка лягла на бік, носом підштовхнула цуценя до живота. Те, відчувши тепло й запах молока, заворушилось активніше. Знайшло сосок і присмокталось.
— От і молодець, — прошепотіла Віра, яка саме підійшла. — Розумниця наша Жучка.
Галина не могла відірвати погляду. Собака, яку вона три роки вважала завадою, зараз вилизувала її цуценя, гріла його, годувала. Без жодних роздумів. Просто тому, що перед нею було безпомічне дитинча.
Наступні два тижні Галина приносила цуценя тричі на день. Купувала Жучці хороший корм, притягла теплу підстилку. Іноді просто сиділа поруч, мовчки.
Цуценя росло, набирало вагу. За місяць його вже не можна було відрізнити від братів.
— Як назвете? — спитала Віра, коли Галина востаннє принесла малюка до Жучки.
— Щасливчик, — не роздумуючи, відповіла та. — Йому пощастило.
Вона й далі виходила до Жучки, тепер уже просто так. Приносила їжу, гладила. Якось купила утеплену будку й поставила біля під’їзду.
— Галю, що з тобою? — здивувалась подруга, яка завітала в гості. — Ти ж на цю собаку скарги писала.
— Писала, — кивнула Галина, наливаючи чай. — Думала, що породистість — це головне. Родовід, ціна, статус. А Жучка показала, що головне — це серце.
Щасливчик виріс великим гарним псом. Трьох цуценят Галина продала, а його залишила. Іноді вони гуляли втрьох — Альма, Щасливчик і Жучка. Незвична компанія, але Галині було байдуже на косі погляди.
Жучка прожила ще вісім років. Коли вона померла, Галина плакала так, ніби втратила рідну людину.
— Пробач мені, — шепотіла вона, погладжуючи руду шерсть. — За все. За те, що не бачила, не розуміла.
На місці будки мешканці поставили невелику табличку: «Тут жила Жучка. Найдобріша собака нашого двору».
Галина завела знайомства в притулку для тварин, стала допомагати безпритульним собакам. Оплачувала лікування, купувала корм, шукала господарів.
— Навіщо тобі це? — спитав якось син. — У тебе своїх дві собаки.
— Борг віддаю, — відповіла Галина. — Одна дворняга навчила мене того, чого не змогли люди. Що доброта не потребує родоводу.
