Вона спеціально купила квиток у неробоче купе сподіваючись, що сусіди якщо й будуть, то не раніше Вінниці, а може, й Жмеринки. Потяг «Одеса — Львів» учора ввечері виповз із вокзалу напівпорожнім, і перші дві години Лідія мала в розпорядженні чотири стіни, одну розетку й цілковиту тишу, яку вона використовувала на повну: конспекти, схеми, карти пам'яті.
А потім на станції «П'ятихатки-Стикова» двері рвучко від'їхали вбік.
Спочатку в проході з'явився картатий баул — величезний, туго набитий, із надірваною ручкою, перемотаною синьою ізоляційною стрічкою. За баулом втягнулася його власниця: жінка років шістдесяти, у темній вовняній хустці, зсунутій на потилицю, й старому пальті, з-під якого визирав край вишиваної сорочки.
— Ой, тут уже хтось є, — сказала вона радше баулові, ніж Лідії. — Ну, нічого, місця вистачить.
Місця справді вистачило. Але повітря вистачило не надовго.
Жінку звали пані Теклею. Представилася вона сама, без запрошення, поки розстібала блискавку баула і витягала звідти один за одним пакунки, замотані у фольгу, пергаментний папір і звичайні поліетиленові кульки. Лідія спершу не звертала уваги — ну везе людина харчі, діло звичне. Сама вона взяла в дорогу пару сендвічів і термос із кавою, куплений на заправці біля вокзалу за дев'яносто гривень.
За п'ять хвилин на столику вишикувалися круто зварені яйця, пучок зеленої цибулі, нарізаний товстими кільцями домашній сальтисон, окраєць житнього хліба й літрова банка квашених помідорів.
У купе різко запахло часником.
Лідія ковтнула й уткнулася в конспект. «Трупні плями, стадія гіпостазу…» Вона спробувала зосередитися, але запах пробивався крізь текст, крізь втому, крізь усе. Квашені помідори мали аромат густий, майже відчутний на язиці.
— Пригощайтеся, — раптом пролунало знизу. Пані Текля простягала їй шматок сальтисона на паперовій серветці.
— Дякую, я не голодна.
— Ну, як знаєте. А даремно, своє, домашнє. Те, що зараз у крамницях продають, — сама хімія, — жінка вмочила хліб у розсіл і відкусила з таким смакуванням, ніби сиділа не в запилюженому купе, а на веранді власної хати десь під Уманню.
Лідія відкрила вікно на пару сантиметрів. Протяг вдарив по обличчю, але хоча б на хвилину повіяло квітневим повітрям — вологим, із домішком торішнього листя й мазуту від колії.
— Ой, зачиніть, застудите! — пані Текля замахала руками. — У мене суглоби слабкі.
— Тут душно.
— То нічого. Спека не кістки, не ломить.
Довелося зачинити. Лідія відклала конспект убік, устаткувалася на верхній полиці спиною до проходу й увімкнула в навушниках запис лекції. Професорка Шпак монотонно диктувала про ознаки смерті від утоплення, а десь під її голос, на самому тлі, шаруділи кульки й цокала об стіл скляна банка.
Через годину запах змінився. До часнику й томатного розсолу долучився варений буряк. Пані Текля дістала пластиковий судочок із вінегретом.
Лідія зняла навушники.
— Може, ви хоча б вікно на хвилину?
— Ну, якщо тільки на хвилину, — неохоче погодилася сусідка.
Поки вікно було відчинене, Лідія стояла біля нього, спершись лобом на холодне скло. У відображенні миготіли рідкі вогні сіл, лісосмуги, чорні поля. Десь там, залишилася Одеса, її гуртожиток на Фонтані, її однокурсники, її три роки медичного, які зараз висіли на волосині через один-єдиний іспит.
Коли вона повернулася на місце, у купе додалося ще одного аромату: пані Текля заварювала в окропі якусь траву. Розпарений звіробій пахнув гірко й напівсолодко.
— Це від тиску, — пояснила жінка, перехопивши Лідіїн погляд. — У мене тиск скаче, особливо в дорозі.
— Розумію.
Насправді Лідія не розуміла. Вона намагалася читати, але літери пливли перед очима. Вона спробувала заснути — повзти під ковдру, вкрити голову подушкою. І отут до запахів додався звук. Пані Текля, схоже, вирішила перебрати вміст баула. Кожна кулька шаруділа на свій лад: целофан — різко й дзвінко, папір — глухо, фольга — з металевим хрускотом. І так хвилин сорок.
Близько дванадцятої ночі Лідія здалася. Вийшла в коридор, знайшла провідницю — літню пані в темно-синьому формленому кітелі, яка пила чай у службовому купе.
— Перепрошую, у мене сусідка… не знаю, що робити. Запахи, шум, усе разом. Я готуюся до іспиту, мені дуже треба виспатися.
Провідниця зітхнула з розумінням людини, яка бачила все.
— До Жмеринки ще чотири години, — сказала вона. — Там частина пасажирів зійде, може, з'являться вільні місця. А поки… спробуйте поговорити. Вона, схоже, жінка не зла, просто не міська. Інший уклад.
Лідія кивнула. Повернулася в купе.
Пані Текля сиділа, підібгавши ноги, й дивилася на неї з виразом, якого Лідія не очікувала: не з викликом, а з тривогою.
— Я вас розбудила?
— Я не спала, — Лідія сіла навпроти. — Слухайте, давайте чесно. Я їду на іспит. Він для мене дуже важливий. Мені потрібна тиша й хоча б трохи свіжого повітря. Що можна зробити, щоб ця ніч пройшла нормально для нас обох?
Пані Текля мовчала. Пальці її, великі, з набряклими суглобами, крутили край хустки. Потім вона сказала те, від чого все стало на свої місця.
— У мене цукор скаче, дівчинко. Діабет другого типу. Якщо я довго не їм — падаю в гіпоглікемію. А їжа, яку продають на станціях, мені не годиться: там скрізь цукор, борошно, хтозна-що. Лікар сказав: у дорозі тримай своє під рукою, їж часто й потроху. От я й тримаю.
Вона відкрила баул. Показала акуратно складені контейнери, кожен підписаний маркером: «понеділок», «вівторок», «середа». Усе, що вона їла, було не від жадібності, а за розкладом, який їй виписав ендокринолог у районній поліклініці.
— А на море чого? — запитала Лідія. — У вас же тиск, діабет…
— До онука, — голос у жінки здригнувся. — Донька народила хлопчика пів року тому. Я ще ні разу його не бачила, тільки по відеозв'язку. Грошей на квиток назбирала ледь-ледь, тож на їжу витрачатися не можу — все своє везу. Он, гостинці: варення, мед, горіхи, сушені яблука. Донька каже, в них там у Львові мед по двісті гривень банка. А в мене свій, пасіка покійного чоловіка.
Вона витягла звідкись із глибини баула маленьку баночку, перев'язану стрічкою зі старої вишиванки.
— Оце везу як оберіг. Перший мед із нашої пасіки. Чоловік казав: цей мед особливий, на нього бджоли збирали пилок із білої акації. Солодкий, аж до сліз.
У купе на пару хвилин стало тихо. Потяг прогуркотів стрілками, і світло на мить моргнуло. За вікном пропливла станція зі знайомою назвою «Вапнярка», і перон був порожній, лише ліхтар гойдався на вітрі.
— Знаєте що, — сказала Лідія. — Давайте так. Ви мене годуєте своїм сальтисоном, бо я, чесно кажучи, зголодніла. А я натомість відкриваю вікно на п'ять хвилин щогодини. І ми домовляємось: після десятої вечора — тиша. Іде?
Пані Текля заусміхалася вперше за всю дорогу.
— Іде.
Вони пили чай зі смородиновим листям, завареним у тій самій склянці з підстаканником. Сальтисон виявився справді смачним, не те що крамничний. Пані Текля розповідала, як сама його робить: вимочує м'ясо в розсолі, варить із лавровим листом, заливає в форму й ставить під гніт на добу. Лідія слухала й думала про те, що її власна бабуся теж колись таке робила, тільки вона, Лідія, вже й забула той смак.
Під ранок вони прокинулися майже одночасно. Потяг стояв на якійсь станції, і за вікном сіріло вологе квітневе небо. Пані Текля мовчки зібрала свої контейнери, застебнула баул. Лідія востаннє ввімкнула конспект, пробігла очима визначення, які чомусь тепер здавалися легшими.
Коли потяг вповз на колії львівського вокзалу й зупинився, важко видихнувши повітря гальмами, вони разом вийшли на перон. Трохи осторонь, біля кіоску з кавою, стояла молода жінка з дитячим візочком.
— Мамо!
Пані Текля випустила баул і побігла — незграбно, накульгуючи, але швидко. Схилилася над візочком, завмерла. Плечі в неї затремтіли.
Лідія не стала дивитися далі. Підхопила рюкзак і пішла до виходу в місто. Біля турнікетів зупинилася, витягла телефон, набрала повідомлення: «Мам, привіт. Я у Львові. Іспит післязавтра. Випадково познайомилась із жінкою, яка мені страшенно нагадала бабусю. Сумую. Як тільки складу — відразу до тебе на борщ».
Над площею перед вокзалом висів звичний львівський туман, і трамвай дзенькнув, відходячи від зупинки, і десь дзвонили до церкви — чи то до Онуфріївської, чи то до костелу Ольги та Єлизавети. Лідія вдихнула холодне повітря, від якого першіло в носі, й подумала, що іноді найнестерпніші попутники привозять із собою те, чого не купиш за жодні гроші: нагадування про власну родину, про те, як пахне справжній мед, і про те, що навіть у тісному купе вистачить місця для двох, якщо обидві вчасно помітять одна одну.
