Я завжди знала, що моя донька Соломія — надійна, як швейцарський годинник. Її агенція "Феєрія" у Львові робила найкращі весілля, корпоративи, ювілеї. Я пишалася нею, хоча ніколи цього не казала вголос. Навіщо? Вона й так усе розуміла. Принаймні я так думала.
Коли ми з Андрієм вирішили влаштувати традиційний "Великий Родинний Бенкет" з нагоди мого шістдесятиріччя, я навіть не сумнівалася, що Соломія допоможе. Вона завжди допомагала. Знаходила залу, домовлялася з кухарями, платила за квіти. Цього разу ми обрали ресторан "Ратуша" на площі Ринок — вісімдесят вісім гостей, якраз стільки, скільки дозволяла пожежна інспекція. Ми запросили всіх: моїх сестер із Самбора, Андрієвих братів із Тернополя, кумів, сусідів, навіть колишнього однокласника Андрія, з яким він не бачився десять років.
Я зателефонувала Соломії в четвер, за два дні до свята. Вона була в офісі, щось друкувала.
— Солю, люба, — почала я, намагаючись, щоб голос звучав легко, — ми тут порахували… Вийшло тіснувато. Вісімдесят вісім людей, самих гостей, без тебе місця вже нема. А ти ж сама казала, що терпіти не можеш ці застілля, що тобі нудно, що краще попрацюєш. От ми й подумали: може, ти просто допоможеш з організацією, а потім приїдеш на каву? Уяви, як файно: ти будеш вільна, не мусиш слухати тости дядька Романа.
У трубці запала пауза. Не та звична, коли людина обдумує відповідь, а густіша, майже фізично відчутна. Потім Соломія сказала рівним тоном:
— Тобто ви хочете, щоб я заплатила за оренду, квіти, їжу, але навіть не сяду за стіл?
— Ой, не роби з цього драми, — відмахнулася я. — Ти ж у нас бізнес-вумен, у тебе грошей кури не клюють. А ми просто хочемо, щоб усім було зручно. До речі, ти не могла б замовити той десерт із маракуєю, як минулого разу? І ще Андрій просив переказати, що освітлення треба підсилити, бо в залі темнувато. Скинь із картки, а ми потім віддамо, коли продамо ділянку в Брюховичах.
Я справді вірила, що ми віддамо. Не одразу, але колись. Бо це ж родина. А в родині не рахуються.
Соломія не сперечалася. Сказала "гаразд" і поклала слухавку. Я полегшено видихнула й пішла приміряти нову сукню — бірюзову, з блискітками, яку замовила в італійському інтернет-магазині. Андрій сказав, що я в ній схожа на імператрицю.
У п'ятницю ввечері ми чекали на перших гостей. Ресторан мав сяяти сотнями вогників, на столах — білі троянди, на кухні — команда кухарів. Я стояла біля вікна нашої квартири на вулиці Коперника, яку Соломія купила п'ять років тому, коли в Андрія були проблеми з кредитами. Вона тоді сказала: "Живіть, це ваш дім". Ми так і жили — без жодної орендної плати, тільки комуналку сплачували, та й ту іноді Соломія перекривала, коли ми затримували.
Але в п'ятницю в ресторані було темно. Я зателефонувала адміністратору.
— Добрий вечір, — сказав він, — ваше бронювання скасовано. Пані Соломія анулювала договір учора ввечері. Сплатила неустойку, вісімдесят тисяч гривень, і ми зачинили залу.
Я відчула, як підлога хитнулася. Вісімдесят тисяч — це ж шалені гроші! За повітря! Потім я набрала кейтерингову фірму "Смак Галичини" — ту саму, що мала подавати фуа-гра і свинячу лопатку з медом.
— Пані Марто, — сказав директор, — ваша донька скасувала замовлення. Ми повернули завдаток, але решту виставили як штраф, бо відмова менш ніж за дві доби. Суму спишемо з її рахунку.
Квітникар, оренда звукового обладнання, навіть фотограф — усі отримали команду "стоп". Соломія розібрала свято, як конструктор, за кілька годин. Вона навіть не зателефонувала мені. Просто вимкнула телефон.
О восьмій вечора біля ресторану почали збиратися гості. Я бачила їх із вікна нашої квартири — сукні, костюми, пляшки шампанського в руках. Вони стояли на бруківці, розгублені, а ми з Андрієм сиділи вдома, як миші під віником. Андрій схопився за серце. Я дзвонила Соломії ще двадцять разів — автовідповідач.
Тоді я вперше за багато років заплакала. Не від суму — від люті. Як вона могла? Після всього, що ми для неї зробили? Ми ж дали їй освіту, ми підтримували її, коли вона починала бізнес… Ну, тобто ми не давали грошей, але ми вірили в неї. Хіба цього мало?
Наступного ранку ганьба накрила нас важкою ковдрою. Сусіди перешіптувалися в ліфті. Андрій не виходив із дому два тижні. А в понеділок прийшла вона.
Соломія увійшла в квартиру, як чужа. В руках — тека з документами. Я кинулася до неї, хотіла обійняти, але вона відсторонилася, ніби я була прозора.
— Я продаю цю квартиру, — сказала вона спокійно, поклавши на стіл копію договору купівлі-продажу. — У вас є тридцять днів, щоб виселитися. Ріелтор прийде в четвер робити фото.
— Ти не можеш! — закричав Андрій. — Це наш дім!
— Ні, — відповіла Соломія, — це моя інвестиція. Я дозволила вам жити тут, бо думала, що ми сім'я. Але ви дали мені зрозуміти, що я — лише гаманець. Що ж, гаманець закрився.
— Ти егоїстка! — вигукнула я. — Ми ж тебе виростили! Ти маєш бути вдячна!
Соломія подивилась на мене, і в її очах було щось таке, чого я ніколи не бачила: не злість, не помста, а просто втомлена байдужість. Вона витягла з теки ще один аркуш — виписку з банку.
— За останні п'ять років я переказала на ваші потреби три мільйони шістсот тисяч гривень. Сюди входить іпотека цієї квартири, ремонт, лікування Андрія, ваші подорожі до Єгипту, навчання моєї сестри Ангеліни в приватному університеті. Я не прошу повертати. Я просто припиняю платити. Далі — самі.
Вона розвернулася й пішла, залишивши мене з Андрієм посеред вітальні, де на стінах висіли наші фотографії з відпусток. Я дивилася на зачинені двері й відчувала, як усередині щось обривається, наче струна.
Ми переїхали в однокімнатну квартиру на Сихові. Тісну, зі старими меблями від попередніх власників і запахом тютюну в під'їзді. Андрій влаштувався охоронцем на парковку, я почала підробляти в швейному ательє — пришивати ґудзики за двадцять гривень. Ангеліна кинула універ, бо не було чим платити, і пішла працювати касиркою в супермаркет.
Спочатку я намагалася миритися. Писала Соломії довгі листи, де просила вибачення, хоч і не зовсім розуміла за що. Пропонувала зустрітися, поговорити "про майбутнє". Вона не відповідала. Якось я надіслала їй вітальну листівку на день народження — просту, з аптеки, з написаним від руки "Соломійко, повернися, ми любимо тебе". У відповідь — тиша. Потім я дізналася від знайомих, що вона продала квартиру не чужим людям, а перевела її у власність благодійного фонду, який опікується дітьми-сиротами. Тепер там живуть вихователі з малюками.
Минула зима. Я сиджу на кухні на Сихові, дивлюся на гору немитого посуду й рахунок за електроенергію. За вікном сіре небо, гавкає сусідський пес. Я все ще думаю, що Соломія колись зателефонує. Але глибоко всередині я знаю: вона не пробачить. Не тому, що зла. А тому, що ми самі привчили її рахувати кожну гривню, яку вона нам давала, — і тепер вона просто застосувала ту саму бухгалтерію до нас.
А через пів року я випадково зустріла в центрі колишню Соломіїну співробітницю. Вона сказала, що Соломія відкрила другий офіс у Кракові й майже не буває у Львові.
— А знаєте, — додала вона, ніби між іншим, — на балконі "Ратуші" до останньої години був накритий окремий столик. На двох. Соломія попросила адміністратора не прибирати його, поки не скасує все офіційно. Мабуть, чекала, що хтось із вас підніметься нагору і покличе її сісти. Не покликали — от вона й зателефонувала за годину до початку.
Я нічого не відповіла. Просто стояла на вулиці, вчепившись пальцями в ремінець сумки, і думала про той столик — білу скатертину, два прибори, келихи, які так ніхто й не підняв.
Тепер щопонеділка я кладу в стару поштову скриньку на вулиці Коперника конверт із трьома сотнями гривень — стільки, скільки виходить відкласти після комуналки. Назва вулиці на конверті майже стерлась від того, що я переписую її щоразу тремтячою рукою. Чи доходять ці гроші до когось — не знаю. Скринька давно нічия.
