Того вечора я чекав на неї біля входу до ресторану. Виніс із машини букет — білі троянди, як вона любить. Думав, хоч так пом’якшу розмову.
Вона прийшла гарна. Нове плаття, старі сережки, зачіска свіжа. Видно, готувалась. А в мене всередині вже все стислося, бо я знав, що буде далі.
Скажу чесно: я не хотів псувати їй день народження. Ми з Лідою думали, як краще. Вона казала — не тягни, скажи одразу, мама все одно зрозуміє. А я відкладав. Бо знаю свою маму. Вона не з тих, хто «просто зрозуміє».
Вона мене сама виховала. Батько пішов, коли мені було чотири. Мама тягнула все: дві роботи, квартиру в кредит, мої секції, репетиторів. Я пам’ятаю, як вона шила ночами штори на замовлення, щоб заплатити за мої курси англійської. Вона не просила нічого. Ніколи.
Тепер мені тридцять чотири. В нас із Лідою — двокімнатна на Борщагівці, і вона вагітна. Шостий місяць. Ми зняли квартиру, коли одружилися, а потім взяли в іпотеку. Платню маю нормальну, але банк сказав прямо: з вашим першим внеском — або менша площа, або далі за місто. А з дитиною в однокімнатній — самі розумієте.
Мамина двокімнатна на Подолі — це наш шанс. Як застава. Юрист усе пояснив: оформляємо договір дарування, банк дає нормальні умови, ми купуємо трикімнатну біля школи. Мама живе далі у своїй квартирі. Нічого не змінюється, крім рядка «власник».
Це ж формальність. Ну, майже.
Я замовив їй улюблене — форель на грилі, біле вино. Вона говорила про погоду, про сусідку, про те, що ціни на продукти знов підскочили. Я кивав, а сам крутив у кишені той конверт.
Після гарячого дістав.
— Мамо, тут документи, — сказав я.
Вона подивилася на конверт, потім на мене. Не розкрила.
— Що це?
— Ми з Лідою хочемо купити квартиру. Більшу. Для дитини. Але банку потрібна застава. Твоя квартира.
Вона мовчала. Я пояснював. Договір дарування. Іпотека. Ти залишаєшся жити. Нічого не змінюється.
Мама врешті взяла конверт і витягла папери. Копія заповіту, договір. Вона їх гортала, і я бачив, як у неї тремтять пальці.
— Ви це вже в юриста замовляли?
— Так, — я не став брехати. — Ми подумали, що так зручніше.
— Ви подумали.
Вона склала папери назад у конверт. Акуратно, рівненько. Це мамина звичка — все складати рівненько, кутик до кутика.
— А якщо ви не зможете платити?
— Мам, ну що ти таке кажеш. У мене робота стабільна. Ліда теж працює, поки може. Все буде нормально.
— А якщо ні? — вона вперше підняла на мене очі. — Я де живу тоді?
— Ніколи такого не буде. Я не дам, щоб ти на вулиці опинилася. Це ж моя мама.
Вона всміхнулась. Знаєте, так гірко, кутиками губ.
— Синочку, ти на моєму дні народження просиш мене віддати тобі квартиру. Єдине, що в мене є.
— Я не прошу віддати. Я прошу допомогти.
— Допомогти — це коли питають. А коли приносять готовий договір — то вже якось інакше.
Я відчув, як у мені піднімається злість. Ну чого вона не розуміє? Це ж для онука. Для її онука. Невже їй байдуже?
— Мам, Ліда вагітна. Їй не можна нервувати. А ти зараз робиш із простої справи якусь драму.
— Це не проста справа, — сказала вона тихо. — Це моя домівка.
— Вона все одно колись буде моєю. Я ж твій син.
Ось тут вона змінилася. Ні, не кричала. Просто склала руки на столі й подивилася на мене, як на чужого.
— «Колись» — це коли мене не стане, — сказала вона. — А поки що я жива. І я хочу сама вирішувати, що з моїм майном.
— Ти не довіряєш мені?
— Довіра — це одне. А безпека — інше.
Мені стало гірко. Вона мене виростила, а тепер не може підписати папери, щоб у її онука була своя кімната.
— Добре, — я встав. — Квартира, яку ми приглянули, може піти. Там ще двоє покупців. Але якщо ти так боїшся — залиш собі.
Я кинув на стіл гроші за вечерю і вийшов.
У машині сидів хвилин десять, чекав, що вона подзвонить. Не подзвонила.
Вдома Ліда спитала, як усе пройшло. Я розповів. Вона мовчала, потім сказала:
— Вона просто стара і самотня. Боїться. Але вона ж твоя мама. Вона підпише. Дай їй час.
Минуло три тижні. Мама не передзвонювала. Я набирав сам — щодня, двічі на день. Спочатку просто питав, чи все добре. Вона відповідала сухо: «Добре». Потім я починав знову про квартиру. Вона відповідала: «Я думаю».
А вчора я не витримав.
— Мам, ти розумієш, що ти робиш? — кричав я в слухавку. — Ліда вже лежить на збереженні! У неї тиск через твої сумніви! Ти хочеш, щоб твій онук народився раніше часу?
Вона мовчала. Лише дихала в трубку.
— Я не хочу, щоб Ліда хворіла, — сказала вона нарешті. — Але я не винна в тому, що вона нервує. Це ви з нею надумали квартиру. Не я.
— Це для вас усіх! Для нашої сім’ї!
— А я, виходить, не сім’я.
Слухавку поклала. Я стояв у кухні босий, і холодна плитка обпікала ступні.
Наступного ранку я сів і порахував. Наша іпотека: платіж щомісяця — одинадцять тисяч вісімсот. Плюс комуналка. Плюс дитина скоро. Якщо ми не купимо більшу квартиру зараз, ціни підскочать ще. Не встигнемо.
А в мами — двокімнатна на Подолі. Оціночна вартість — сто дев’яносто тисяч доларів. Навіть не уявляю, скільки вона тепер коштує.
Я не хочу її квартири. Я хочу, щоб вона підписала заставу. Ну, технічно — це дарування. Але ж умовне. Ми все повернемо. Колись.
Вчора прийшло повідомлення від рієлтора: «Квартиру на Глибочицькій продали. Є інша, на Звіринецькій, але дорожче на триста тисяч гривень. Думайте швидше».
Я переслав його мамі. Вона не відповіла.
А ввечері Ліда сказала:
— Якщо твоя мама не підпише до кінця місяця, ми втрачаємо шанс. А потім пізно.
Я лежав і дивився в стелю. На ній — тріщина, яку мама замазувала ще в старій квартирі. Згадав, як вона вилазила на драбину зі шпателем. Я тоді малий був, тримав відро з вапном.
А тепер вона не хоче підписати два аркуші.
Я повернувся на бік. Ліда спала, обхопивши живіт обома руками.
Мама подзвонила вранці сама.
— Прийду в середу, — сказала вона. — Приготую ваші документи. Але підписувати нічого не буду.
Я не зрозумів.
— А що ти тоді зробиш?
— Покажу тобі дещо, — і поклала слухавку.
У середу вона з’явилася о десятій ранку. Без букета, звичайно. У старій куртці. В руках — тека з паперами.
Ліда зварила каву. Мама сіла за стіл, відкрила теку.
— Ось, — простягнула мені аркуш. — Це мій офіційний заповіт. Тут написано, що після моєї смерті все — тобі. Все, що в мене є. Квартира, заощадження, все.
Я взяв папір. Справді, гербова печатка, номер реєстрації. Нотаріус — на Позняках.
— А це, — мама поклала зверху інший документ, — договір довічного утримання.
Я не зрозумів.
— Що це?
— Ти будеш власником після моєї смерті. А до того часу — я живу. І жоден банк не має права на мою квартиру. Я не застава. Я не гарантія. Я — людина.
— Мам, це все одно нічого не дає. Мені потрібна застава зараз.
— Ні, — вона всміхнулася, і це був спокійний, рівний усміх. — Тобі потрібна квартира. А я тобі квартиру зараз не дам. Як заставу — точно. Продай свою. Візьми більшу іпотеку. Я допоможу з першим внеском — у мене є чотириста тисяч гривень, відкладених на чорний день. Ось, — вона витягла з теки чекову книжку. — Це не багато. Але це все, що я можу дати жива.
Ліда мовчки вийшла з кухні. Я чув, як грюкнули двері спальні.
— Мам, ти не розумієш…
— Вибач, — перебила вона. — Але я розумію. Я розумію, що ви з Лідою вирішили за мене. Що ви пішли до юриста раніше, ніж запитали мене. Що ви вважаєте мою смерть — просто датою в календарі.
Вона встала.
— Чек залишу. Якщо передумаєш — візьмеш. А якщо ні — я здам квартиру в оренду і житиму на ці гроші. Нічого не підписуй. Просто живи.
Вона вийшла. Я дивився на чек. Чотириста тисяч. Вона відкладала ці гроші, мабуть, роками. З пенсії. З підробітків. А я хотів, щоб вона підписала договір дарування.
У спальні Ліда збирала речі.
— Ти куди?
— До мами, — вона кинула в сумку халат. — Побуду кілька днів.
— Чого?
— Бо я не хочу сидіти й дивитися, як ти обираєш між мною і нею. Вона твоя мама. Вона має право. А ти зараз — як той рієлтор: «думайте швидше».
Вона пішла. Хлопнули двері.
Я сів за стіл. Переді мною лежали: договір дарування, який я замовив у юриста. Мамин заповіт. Чек на чотириста тисяч. І моя кава — вже холодна.
Я згадав, як на свої шістнадцять років просив у мами купити мені мопед. Вона збирала гроші пів року. Потім принесла мені конверт із сумою — рівно стільки, скільки коштував той мопед. У конверті ще лежала записка: «Синочку, з днем народження. Будь обережним на дорозі».
Я той мопед розбив через два місяці. Мама нічого не сказала. Лише відвела мене до травмпункту і тримала за руку, поки зашивали коліно.
Тепер вона принесла мені чек.
Я взяв телефон і набрав її.
— Мам, ти вже вдома?
— Ще в метро.
— Я щойно передзвонив рієлтору. Ми не купуємо ту квартиру на Звіринецькій.
— А яку купуєте?
— Жодну поки. Я візьму твій чек. І свою однокімнатну продамо. Може, купимо меншу. Але без твоєї застави.
Вона мовчала.
— Мам?
— Я тебе люблю, — сказала вона. Голос у неї тремтів. — Але житиму в своїй квартирі. Якщо захочеш прийти на обід — приходь. Тільки не з паперами.
— Я зрозумів.
Вона кинула слухавку.
А ввечері я перевірив банк. Чотириста тисяч уже були на моєму рахунку. Мама переказала їх одразу після розмови. Зазначка: «На онука. З любов’ю, бабуся Валентина».
Я дивився на цю суму і відчував, як горять щоки. Зробила те, що вважала правильним, і не чекала подяки. Віддала все, що могла віддати живою. Свій дім залишила собі.
Ліда подзвонила вночі. Спитала, чи я живий.
— Живий, — сказав я. — Вона переказала гроші.
— Чотириста?
— Так. Я їх не заслуговую.
— Заслуговуєш, — Ліда зітхнула. — Ти ж її син.
Але я не про те. Я лежав і думав про бабу Валю в її квартирі на Подолі, куди вона поверталася сама, з текою у старій куртці і з чеком, якого я не просив.
Тепер я їй телефоную щовечора. Вона трубку бере. Іноді розповідає, що їй наснилось. Іноді ми мовчимо — кожен у своєму куті.
Я не прошу її підписувати нічого. Просто питаю:
— Баб, як твоя герань?
— Цвіте, — відповідає вона. — Як ти прийдеш — віддам тобі пагончик.
Я обіцяю, що прийду в суботу. Без документів. Просто на обід. І вона каже, що приготує форель — таку, як у ресторані. Тільки краще.
