Лідія Трохимівна стояла на порозі квартири сина й не могла поворухнутись. Ключі, якими вона щойно відчинила двері, все ще стирчали в замку. У передпокої — чужий жіночий плащ кольору стиглої сливи, на підлозі — босоніжки сорокового розміру зі збитими підборами. Із кухні долинало шипіння кавоварки та уривчастий сміх.
Вона пройшла до вітальні, не скидаючи мокрого від дощу пальта. На дивані, підібгавши ноги, сиділа жінка років тридцяти п’яти — у шовковому халаті Лідії Трохимівни, який вона сама дарувала Олесі на Новий рік. Чужа жінка неквапом помішувала каву й дивилась у вікно на дахи старого Львова так, ніби прожила тут усе життя.
— Романе! — голос пролунав глухіше, ніж вона розраховувала.
Син вийшов із кухні, витираючи руки об джинси. Побачив матір — і на секунду застиг. А потім на обличчя набігла та сама крива посмішка, яку Лідія Трохимівна двадцять років тому вперше помітила в його батька. Посмішка людини, яку спіймали, але яка впевнена — викрутиться.
— Мамо, ну ти б хоч подзвонила, — сказав він, демонстративно підходячи до дивана й кладучи руку на плече гості. — У нас тут… ми обговорюємо робочі моменти.
— Робочі моменти обговорюють у халаті моєї невістки? — Лідія Трохимівна вказала на шовк. — Цю річ я купувала в «Ашані» на Сихові минулого грудня. Етикетка була зелена, зі знижкою сорок відсотків. Тож не треба мені про робочі моменти.
Жінка на дивані потягнулась і поставила чашку на журнальний столик — прямо на альбом із фотографіями маленької Софійки, онуки Лідії Трохимівни. Кола від кави розповзлися по обкладинці жовтими плямами.
— Я Віта, — сказала вона таким тоном, яким повідомляють діагноз. — А ви, певно, та сама свекруха, яку Олеся боїться більше, ніж податкової.
— Я Лідія Трохимівна, — відказала вона рівно. — І з податковою, Віто, у мене спільне тільки одне: ми обидві не любимо, коли сторонні особи розпоряджаються чужим майном.
Роман стенув плечима — жест, який у дитинстві означав «я не винен, воно само», а тепер означав «мені все одно».
— Олеся з Софійкою живуть у тебе, — зауважив він. — А це моя квартира. Я сам вирішую, кого сюди запрошувати.
— Це квартира, за яку ми з твоїм батьком виплачували кредит десять років, — тихо мовила Лідія Трохимівна. — Він брав додаткові зміни на заводі, я працювала в дві руки в перукарні на Левандівці. Ти тоді ще до школи ходив і ховав під подушку цукерки, які я приносила від клієнток. А тепер тут хазяйнує чужа жінка в халаті моєї невістки.
Вона не стала чекати відповіді. Розвернулась, витягла ключі із замка й вийшла на сходову клітку. У під’їзді пахло мокрою штукатуркою і сусідським котом — старий будинок на вулиці Коперника, побудований ще за Польщі, чув усе: і сварки, і примирення, і тишу після розлучень.
***
Того вечора Лідія Трохимівна сиділа на кухні своєї трикімнатної на проспекті Чорновола — тієї самої квартири, куди після народження Софійки перебралась і Олеся з дитиною, коли грошей на окреме житло не було. Онука спала в сусідній кімнаті, Олеся мила посуд — насуплено, час від часу зупиняючись і дивлячись у вікно на мокре від дощу перехрестя.
— Він сьогодні прийде, — сказала Лідія Трохимівна не запитанням, а ствердженням. — Я його бачила.
Олеся вимкнула воду й обернулась. Рушник у руках зібгався в тугий джгут.
— Я знаю про Віту. Вже пів року знаю. Вона працює в тій же ІТ-компанії, що й Роман. Вони разом їздили на конференцію до Варшави, я знайшла квитанції з готелю.
— І мовчала?
— А що я мала робити? Скандалити? — Олеся гірко посміхнулась. — У мене дитина, я в декреті, зарплати немає. Куди я піду? До мами в Тернопіль, у двокімнатну з хворою бабусею? Дякую, я вже наслухалась.
Лідія Трохимівна дивилась на невістку й бачила себе тридцятирічної давнини. Така ж втомлена, така ж загнана в кут, така ж перелякана. Вони з чоловіком теж жили на межі розлучення роками — лаялись через гроші, через його відрядження, через її небажання народжувати другу дитину. Роз’їхатись не наважувались: квартира була записана на нього, а їй іти не було куди. Так і тягнули — день за днем, рік за роком. Роман ріс серед крику, а потім навчився не чути.
— Слухай мене уважно, — Лідія Трохимівна підсунула до невістки чашку з чаєм. — Я більше не буду робити вигляд, що все гаразд. Лишайся тут із Софійкою стільки, скільки треба. Квартира моя, ніхто вас не вижене. А з Романом я поговорю окремо.
Олеся хотіла щось відповісти, але в цю мить у двері подзвонили — різко, нетерпляче. Так дзвонив тільки Роман, коли був не в гуморі.
Лідія Трохимівна відчинила. Син стояв на порозі — без парасоля, мокрий, із запахом чужих парфумів, що в’ївся в комір сорочки.
— Мамо, нам треба поговорити, — почав він із порогу, не роззуваючись. — Про тата.
Вона відступила в глиб коридору.
— Про тата? А що з ним?
— Серце. Прямо в офісі. Швидка не встигла.
***
А далі була ніч, заповнена телефонними дзвінками й паперами. Лідія Трохимівна сиділа за столом і перебирала документи, які привіз Романів колега. Будівельна фірма, яку її чоловік заснував п’ятнадцять років тому разом із двома товаришами по армії, перетворилась на боргову яму. Кредити, незакриті договори, застава під майно. Останні три роки він приховував збитки — від неї, від партнерів, від самого себе.
Роман стояв біля вікна й дивився на нічний Львів.
— Там боргів на вісімсот тисяч гривень, — сказав він глухо. — Плюс квартира, в якій ми жили з Олесею, теж у заставі. Якщо не погасити за пів року — банк її забере.
Лідія Трохимівна гортала папери. Ось договір купівлі-продажу дачі в Брюховичах — вона продала її, щоб покрити перший внесок за квартиру сина. Ось квитанції за ремонт — вони з чоловіком робили його власноруч, економили на матеріалах, на робітниках. А ось — розписка, яку вона зберігала всі ці роки: чоловік позичив у неї гроші на розвиток бізнесу й обіцяв повернути з відсотками. Не повернув ніколи.
Серед паперів трапився ще один аркуш — заповіт, складений батьком два роки тому й відданий нотаріусу. У ньому чоловік писав, що свою частку в бізнесі й усе, що з неї виручать, залишає Роману «за умови, що той подбає про сім’ю так, як я мав би подбати за життя». Роман прочитав ці слова тричі, склав аркуш і сховав у нагрудну кишеню, не сказавши нічого. Але щелепа в нього ходила так, ніби він щось жував і не міг проковтнути.
— Отже, так, — сказала Лідія Трохимівна. — З квартирою я розберусь. У мене є заощадження — чотириста п’ятдесят тисяч гривень. Продам свою на Чорновола — цього разом вистачить, щоб закрити борг фірми, викупити твою квартиру в банку і ще лишиться на невелике житло для мене.
Роман різко обернувся.
— Мамо, ти серйозно? Продати свою квартиру? А де ти житимеш?
— Куплю щось скромніше на Сихові, однокімнатну. Мені більше й не треба. Але в мене є умова.
Роман насторожився — Лідія Трохимівна бачила, як напружились жовна на його щелепі, точнісінько як у батька в хвилини, коли той відчував, що угода пахне каверзою.
— Квартиру, — сказала вона, — ми перепишемо на мене й Олесю. Навпіл. Юридично, через нотаріуса, із правом власності. Жодних усних домовленостей. Ти залишишся там жити як член сім’ї, але рішення про те, хто ще там житиме, прийматимеш не ти один.
— Ти хочеш позбавити мене власної квартири? — у голосі сина забринів метал.
— Я хочу позбавити тебе можливості викинути дружину й дитину на вулицю, — відказала Лідія Трохимівна. — Ти вже привів у дім сторонню жінку. Що буде далі? Ти збираєшся розлучитись і жити з нею в квартирі, за яку я зараз заплачу власним житлом? Не буде цього.
— А якщо я не погоджусь?
— Тоді борг залишиться на тобі. І банк забере квартиру за пів року. Ти залишишся на вулиці разом зі своєю Вітою та її босоніжками сорокового розміру. Вибирай.
Він дивився на неї довго — і в цьому погляді було все: образа, страх, злість, розгубленість. А потім відвів очі.
— Гаразд. Роби, як знаєш.
***
Того ж тижня Роман поїхав до офісу, де досі працювала Віта, і сказав їй, що все скінчено. Повернувся пізно, мовчазний, зняв мокру куртку й довго стояв у коридорі, ніби забув, куди йти далі. Олеся розповідала потім матері, що вночі чула, як він у вітальні перечитував той батьків аркуш при світлі телефону — знову і знову, наче шукав у ньому слова, яких там не було.
Через два тижні вони зустрілися в нотаріуса на вулиці Дорошенка. Прийшла Олеся з Софійкою — мала крутилась на руках і намагалась схопити печатку. Прийшов Роман — сам, без Віти. Прийшла Лідія Трохимівна з папкою документів.
Коли нотаріус зачитав текст договору, Роман підняв руку.
— Я хочу внести зміни, — сказав він.
Усі завмерли. Лідія Трохимівна стиснула пальці на ручці сумочки. Зараз він усе зіпсує. Зараз він відмовиться.
— Я хочу, щоб частка Олесі була не п’ятдесят відсотків, а шістдесят, — сказав Роман, не дивлячись ні на кого. — І щоб її частка автоматично перейшла до Софійки, якщо з Олесею щось станеться. А мої сорок відсотків — так само.
У кімнаті запала тиша. Чутно було тільки, як за вікном шумить дощ по бруківці й десь унизу, на площі Ринок, грає вуличний скрипаль.
— Романе, — тихо мовила Олеся, — ти розумієш, що ти зараз робиш?
— Розумію. Тато залишив мені записку — про те, що я маю подбати про сім’ю так, як мав би він. Я не встиг сказати йому, що вже все зрозумів. — Він підняв очі на дружину. — З Вітою скінчено. Я сказав їй минулого тижня.
Лідія Трохимівна дивилась, як син ставить підпис. Пальці в нього тремтіли — так само, як у дитинстві, коли він уперше вчився писати літери й сердився, що виходить криво.
За два місяці квартиру викупили в банку й закрили борги фірми. Лідія Трохимівна продала своє помешкання на Чорновола, віддала виручені гроші на погашення кредиту й купила собі невелику однокімнатну квартиру на Сихові — три зупинки трамваєм від онуки. Олеся з Романом і Софійкою залишились у своїй, тепер уже спільній, квартирі на Коперника.
Про Віту чули один раз — знайома розповіла Олесі, що та звільнилась і перевелась у представництво компанії в Кракові. Ні дзвінків, ні повідомлень більше не було. Босоніжки сорокового розміру Лідія Трохимівна знайшла за диваном через пів року під час генерального прибирання — син попросив допомогти, а вона не відмовила. Загорнула їх у стару газету й винесла на смітник, навіть не згадавши вголос.
А ще через рік, коли Роман із Олесею нарешті поїхали у відпустку до Одеси — вперше після народження Софійки, — Лідія Трохимівна знайшла у своїй поштовій скриньці на Сихові конверт. Усередині лежав банківський чек на чотириста п’ятдесят тисяч гривень і записка від сина: «Мамо, це татові гроші. Він повернув би тобі. Ми повернемо потроху все. Почни з цього».
Вона піднялась у квартиру, поставила чайник і акуратно розправила аркуш на кухонному столі — так само, як розправляла колись дитячі зошити з кривими літерами, перевіряючи домашнє завдання. Чек вона поклала під вазочку з цукром, а записку сховала в шухляду до розписки чоловіка, яку так і не встигла пред'явити нікому. За вікном лютневий дощ бив по підвіконню, і десь на першому поверсі сусідський кіт нявкав, проситься сховатись від негоди.
