— Я тебе з вулиці підібрала, Соломіє. У борг за квартиру три місяці не питала. На роботу до Ковальчуків прибиральницею влаштувала. А ти в мене найдорожче забрала! — досі переказує сусідкам на лавці біля під'їзду Ярослава Дмитрівна. І щойно хтось починає їй товкти про доброту й безкорисливість, вона миттю обриває: спасибі, наговорилась уже. Хоча озлобленою жінку не назвеш. Каже, бездомним котам їжу виносить і досі, старенькій з четвертого поверху ліки з аптеки носить. А ось людям… Тепер уже подумає тричі.
А колись саме ця жінка славилась на весь квартал у Тернополі золотим характером. Двері її квартири на Микулинецькій ніколи не замикались для тих, кому скрутно. Поки одного разу її не провчили так, що й досі згадує.
Почалось усе ще в піонерському таборі під Заліщиками, куди обох дівчаток відправили на літо батьки з одного заводу. Ярославі було одинадцять, Соломії — стільки ж. Темноволоса й незграбна Ярослава весь перший тиждень тримала оборону біля своєї тумбочки, поки хтось не поцупив у неї цукерки. А біляве й меткого розуму дівчисько Соломія, яке всім у загоні верховодило, взяла та повернула вкрадене — просто підійшла й забрала назад у сусідки по кімнаті, не питаючи дозволу. З того й почалась дружба, яка протрималась тридцять сім років.
Різними вони виросли. Ярослава мріяла про надійного, спокійного чоловіка, з яким можна старість зустріти. Соломія відкрито казала — заміж лише за того, хто з грошима. Наговорилась, мовляв, у дитинстві на доношеному одязі старших сестер, мати їх, п'ятьох, сама піднімала, батько рано пішов з життя. Мрія здійснилась швидко: заміж вискочила у дев'ятнадцять, за сина власника автосервісу на Клебанівській, завагітніла ще до весілля. А Ярослава дочекалась свого пізно, у тридцять три — за Богдана, майстра з ремонту холодильного обладнання, чоловіка спокійного й хазяйновитого. Дітей у них не було, і це боліло, але жили тихо, розмірено.
Потім Соломія з чоловіком переїхала до Львова, обіцяла дзвонити щонеділі. За рік дзвінки припинились, а через два номер узагалі перестав відповідати. Ярослава писала листи на стару адресу — повертались нерозпечатаними, там уже жили чужі люди.
Зустрілись вони, коли обом було по сорок п'ять. Просто задзвонив домофон, і Ярослава довго не могла впізнати у виснаженій, змарнілій жінці з валізою на коліщатках свою колишню подругу.
Історія, яку розповіла Соломія на кухні за чаєм, змусила Ярославу забути про недопитий чай і застиглу вечерю на плиті. Син Соломії, двадцятидворічний Артем, розбився на мотоциклі — обганяв фуру на трасі під зливою. Чоловік після похорону запив і почав зривати злість на дружині: це ти, мовляв, дитину розпестила, ні в чому не відмовляла, мотоцикл сама йому купила на вісімнадцятиріччя.
— Останній раз я місяць у лікарні пролежала після того, як він мене відлупцював, Славко. Пішла звідти. А майно все на нього записано було — квартиру, гараж, дачу під Винниками. Мені взагалі нічого не дісталось. До сестер поїхала — на поріг не пустили: поки багата була, про нас не згадувала, тепер і не з'являйся. Пусти хоч на пару тижнів, поки собі щось знайду, — плакала Соломія, а руки в неї тряслися так, що чашка деренчала по блюдцю.
Ярослава, звісно ж, пустила не на тиждень — назавжди, доки та на ноги не стане. Богдан, хоч і зітхав, погодився: живуть удвох у двокімнатній на Микулинецькій, місця вистачить.
Соломія відлежувалась перших два тижні, потім ожила, знову почала за собою стежити. Ярослава через знайомих улаштувала її прибиральницею до багатої сім'ї Ковальчуків. Вечорами подруги пили чай на кухні, і Соломія розхвалювала Богдана — і вродливий, і дбайливий, хоч і не багатій, але шанобливий до дружини, не те що її колишній.
Виглядала вона молодшою за свої роки: тонка, жодної сивої волосини, вбиралась по-молодіжному. Ярослава ж на її фоні почувалася бабусею — розповніла, посивіла, фарбувати волосся часом забувала, а до косметики й зовсім байдужа була.
А потім у Богдана справи різко пішли вгору: старий приятель відкрив сервісний центр і покликав його заступником. За рік із копійок зіп'ялись на ноги — з'явились гроші на ремонт, на нову машину. Ярослава раділа: чоловік поруч, подруга під боком. Навіть поділилась мрією — хоче дитину з дитбудинку взяти. Одна колега з поліклініки, де Ярослава медсестрою працювала, застерігала:
— Дурна ти, Славко. Дивись, не пошкодуй. У Соломії твоєї погляд хижий, все крутиться, вертиться коло чоловіків. Не боїшся, що Богдана відіб'є?
— Та ти що, Оксано? Ми ж як сестри, з одинадцяти років. А Богдан на неї навіть не дивиться, — усміхалась Ярослава.
Минуло кілька місяців, і вона помітила: Соломія поправилась. "Годі тростинкою ходити, годуватиму ще краще!" — жартувала Ярослава, обіймаючи подругу за плечі, повнішими, ніж пам'ятала.
А одного дощового жовтневого вечора Ярослава йшла додому щаслива — дозволили нарешті взяти на вихідні дівчинку з дитбудинку на пробу, восьмирічну Дарину, худеньку, з переляканими оленячими очима. Купила на ринку черешні, хоч і не сезон, дорого, зате Дарина любить. Відкрила ключем двері, хотіла обійняти чоловіка — той відсторонився. Соломія стояла біля вікна, дивлячись на дощ, спиною до неї.
— Богдане, я тобі сказати хотіла… — почала Ярослава.
— Сядь, Славо, — перебив чоловік, мнучи в руках кухонний рушник. — Нам теж треба тобі дещо сказати.
— Господи, та скажи ти вже їй! — Соломія обернулась, підборіддя вгору. — Славко, у нас із твоїм чоловіком дитина буде. Три місяці вже.
Ярослава спершу навіть усміхнулась — не второпала одразу. А потім дійшло: від Богдана.
— Це як спалах був, Славко. Люблю я її. Розлучаємось, а на Соломії одружуюсь, — сказав Богдан, дивлячись у підлогу.
Далі Ярослава пам'ятала уривками: як хапала Соломію за волосся, як Богдан відтягував, кричав, що дитині зашкодить. Потім сиділа в кріслі, а Соломія нахилилась і тихо сказала:
— Пожила добре? Дай і іншим. Совість мене не мучить — я завжди про себе думала. І не приїхала б до тебе, якби було куди йти. Просто дуже вдало все склалося.
Квартиру Ярославі довелось залишити — куплена була до шлюбу, юридично належала чоловікові. Лишився тільки садовий будинок під Микулинцями, записаний на неї ще від бабусі. Соломія "милостиво" дозволила його забрати, хоч він і так їй належав:
— Інші б продали і половину тобі не дали! А ми віддаємо. Скажи спасибі, що Богдан на дачу не претендує!
Дякувати не хотілось. Ярослава ходила по місяцю як контужена, з роботи дали два тижні відпустки без питань — бо на пацієнтів реагувати перестала. Переїхала в садовий будиночок. Сиділа на лавці, дивлячись в одну точку. Пила тільки воду з-під крана, в магазин не їздила. Якось почала виривати бур'ян і чомусь складати його у бочки з дощовою водою — просто щоб руки чимось зайняти.
З заціпеніння вивів чужий голос:
— Жінко! З вами все гаразд? Отямтесь!
Сивий чоловік з рівною спиною тряс її за плече. Очі темні, майже чорні, хоча по-літньому одягнений — сорочка, легкі штани, не як звичайний дачник.
— Хто ви такий? Перестаньте мене трусити! — обурилась вона.
— Сусід ваш новий. Дільницю поруч купив. Павло Іванович, звати просто Павло. У відставці, служив у прикордонних військах. Ви навіщо бур'ян у воду складаєте? Не моя справа, звісно, поки в одну бочку кидали — думав, добриво готуєте. А тепер і в інші? І теплицю відкрити б не завадило, спека така стоїть…
Далі Ярослава не чула — запаморочилось у голові. Сусід завів її в будиночок, посадив на ліжко, роздивився навколо:
— Не розумію. Холодильник вимкнений, порожній. Чайник холодний. Ні хліба, нічого. Ви взагалі коли їли востаннє?
— Давно. Може, тиждень тому. Або більше, — і Ярослава заплакала.
Павло вийшов мовчки. За десять хвилин повернувся з каструлькою борщу, салатом, свіжими булочками з сільського магазину — все розігрів на плиті, заварив чай.
— Їжте, — і подивився суворо.
— Не можу. Не хочу, — пробувала відмовлятись вона.
Але наполіг. З'їла все, до крихти. І заснула прямо за столом. Не чула, як він накрив її пледом і тихо зачинив за собою двері.
Наступного ранку прокинулась від стукоту крапель по підвіконню. За дверима стояв букетик польових ромашок і волошок. На серці потеплішало вперше за багато тижнів. Пішла дякувати. Слово за слово — розповіла все, від початку до кінця, ніби прорвало.
— Підло з вами вчинили, Ярославо. Подруга… Немає слів. І чоловік теж. Не по-людськи це. А ви себе не картайте, пожалійте. Все ще буде добре.
— Та що вже "буде"? Мені сорок п'ять скоро. Так і доживатиму сама, кому я така потрібна.
— Яка "така"? Я бачу перед собою красиву жінку. Тільки надто сумну.
Розповів про себе: вдовець, діти дорослі, живуть в Одесі. Раніше все літо в них проводив, а цього року вирішив дачу собі під Тернополем узяти — і залишився.
Стали в гості одне до одного ходити. Через кілька місяців Ярослава зрозуміла — закохалась, як школярка. Думала, що вміла любити лише раз, у молодості. Виявилось, ні.
Знесли паркан між ділянками, зробили один великий сад. Гойдалку повісили, розбили квітник, поставили надувний басейн. А коли одружились, забрали з дитбудинку ту саму Дарину — тепер вона їх мамою й татом кличе, і в паспорті в неї нове прізвище.
Про колишнього чоловіка Ярослава чула таке: народилась у Соломії дівчинка, а сервісний центр Богдана прогорів через рік — конкуренти витіснили. Тепер сваряться вдвох через кожну гривню, Соломії постійно не вистачає грошей на її звичний спосіб життя.
Дзвонив якось Богдан, хотів поговорити. Ярослава слухавку взяла, вислухала мовчки перших кілька фраз і поклала трубку, не відповівши. Номер потім заблокувала.
Подруг у неї відтоді немає. Знайомі є, а подруг — жодної. У гості жінок не кличе принципово. На запитання чому лише знизує плечима і повторює одне й те саме: краще за подушку та чоловіка подруги не буває.
