Під високими склепіннями палацу горіли сотні воскових свічок, кидаючи химерні тіні на обличчя найзнатніших панів Галича. Шовк, оксамит, срібні келихи — усе дихало зверхністю та спокоєм. Урочистий княжий бенкет був у розпалі, коли різьблені двері нечутно прочинилися. Спершу ніхто не звернув уваги. Аж раптом чийсь глузливий сміх розітнув гамір: на порозі завмерла маленька постать. Боса дівчинка років десяти, у подертій сорочці, з брудними патьоками на щоках і сплутаним волоссям. Її очі, великі й сірі, дивилися просто вперед, не виказуючи страху.
Зала вибухнула глузуванням. Шляхта тупала ногами, вимагаючи негайно викинути жебрачку за браму. «Геть звідси, паскудо!» — гримнув гладкий пан Корнило, схоплюючись з-за столу. Та дівчинка, наче й не чуючи лайки, повільно рушила через мармурову підлогу, залишаючи мокрі сліди. Погляд її був прикутий до окремого візка біля головного столу, де сиділа пані Олена.
Колись найвродливіша панна князівства, дружина покійного воєводи, тепер вона була, мов зламана квітка. Вісім років тому дикий кінь скинув її на каміння, й відтоді права нога лишилася геть нерухомою. Пані Олена сиділа в дубовому візку, загорнута в малиновий оксамит, її пальці стискали різьблене бильце. Вона з подивом спостерігала, як босонога незнайомка наближається, не реагуючи на свист і вигуки.
Дівчинка опустилася на коліна просто перед візком. Навколо реготали — аж поки з її уст не злетів шепіт, тихий, мов подих вітру: «Пані, благаю… дозвольте спробувати».
— Геть її! — закричав пан Корнило, хапаючи дівчинку за плече. Але мала встигла торкнутися застиглої ноги крізь шовк спідниці. І тоді сталося те, чого ніхто не чекав.
Під її замурзаними пальцями народилося тепле золотаве сяйво. Спершу ледь помітне, воно швидко набрало силу, заструмувало під шкірою пані Олени, мов рідке світло. Зал наповнила приголомшена тиша. Жінка скрикнула, вчепилася в поручні, відчуваючи, як по нозі розливається жар. Сяйво пульсувало, наростало, і раптом пальці в шовковій туфельці — о диво! — здригнулися. А потім поворухнулися вдруге, втретє. Уперше за вісім років. Сльози ринули по змарнілих щоках пані Олени.
Скам’янілий натовп мовчав лише мить. Потім пан Корнило, чия рука так і зависла в повітрі, заверещав: «Відьма! Чаклунство! Варто негайно схопити її!» Він штовхнув дівчинку, змушуючи її відсахнутися. Та пані Олена, ще тремтячи від пережитого, владно вигукнула: «Не смійте! Вона зцілила мене — ви всі бачили!»
Проте зала вже вирувала. Одні з жахом хрестилися, інші волали про диво, але більшість, нажахана небаченим, підтримувала Корнила. «Спалити! — лунали крики. — Князь заборонив будь-яке волхвування!» Старий воєвода Богуш, що сидів на чільному місці, підвівся й гримнув: «Тихо! Я розберуся!» Він підійшов до дівчинки, яка стояла, притискаючи долоні до грудей, і запитав прямо: «Звідки ти, дитино? Хто навчив тебе таким чарам?»
— Мене ніхто не вчив, — тихо, але твердо відповіла вона. — Я живу при церкві Святого Юрія, звуть Яринкою. Коли я торкаюся хворих, світло приходить саме. Я лише хотіла допомогти пані…
Пан Корнило, якого розпирала злість, раптом зробив випад. «Брешеш! Це демонське сяйво. Я сам передам тебе до рук ката!» Він схопив Яринку за зап’ясток, збираючись витягти її із зали. Дівчинка навіть не пручалася. Вона лише розвернула долоню — і кінчики її пальців ледь торкнулися шкіри нападника.
Цього разу золотого світла не було. Натомість між ними спалахнуло холодне блакитне полум’я, що пройшлося жилами Корнила. Його обличчя перекосило, тіло вигнулося, і він, не в змозі опиратися, закричав: «Я… я вкрав княжу печатку і передав її ворогам! Я готував зраду на Великдень… Я збирався отруїти джерело!..» Жахливі слова лилися з нього потоком, наче гній із рани. Натовп відсахнувся, ошелешений. Воєвода Богуш зблід і наказав варті: «В’яжіть його! Негайно!»
Яринка ж, відпустивши руку зрадника, похитнулася. Сили залишали її, та вона встигла побачити, як пані Олена, спираючись на стіл, підвелася з візка. Ступила один крок. Другий. Її права нога тремтіла, але слухалася. Жінка йшла — до своєї рятівниці. Сльози текли по її щоках, коли вона взяла брудне личко Яринки в долоні й прошепотіла: «Ти більше не жебрачка, дитино. Віднині ти — моя донька. І в тебе завжди буде дім».
Тієї ночі в Галичі не спали до самого ранку. Пана Корнила кинули до темниці, де він чекав княжого суду. А Яринку обмили, вбрали в чисте, дали гарячого молока з медом. Вона сиділа біля каміна, закутана в м’яку вовну, і вперше за довгі роки її вуста торкнулася боязка усмішка. Коли ж вранці прибув князь, йому доповіли про все, що сталося. Він уважно вислухав, а тоді звелів привести Яринку до тронної зали. Дівчинка вийшла до нього все ще босою — вона навідріз відмовилася від золотих черевичків, що їх їй пропонували.
— Чого ти хочеш за свій подвиг? — спитав князь. — Проси будь-якої нагороди.
Яринка глянула йому просто у вічі. — Я не хочу ні грошей, ні маєтків. Дозвольте мені лиш одне: раз на тиждень приходити на ринкову площу, щоб зцілювати бідних. Їм ніхто не допомагає.
Князь перезирнувся з воєводою, потім кивнув. — Бути по-твоєму. Віднині ти під моєю особистою опікою.
А в палаці, де ще вчора лунав сміх і лайка, залишилося тільки відлуння тихого дива. І щоразу, коли на мармуровій підлозі бачили босі сліди, слуги перешіптувалися: «Це Яринка, та, що прийшла нізвідки й змінила усе».
