**Хто рахує чужі паради**
Мене звуть Тамара, я двадцять два роки працюю флористкою в невеличкій крамничці на Куренівці, у Києві. Замовлення на ювілеї, весілля, роковини — усе через мене проходить. Того дня я везла кошик гортензій на вулицю Северина Наливайка, у панельну дев'ятиповерхівку, де жила пара — Оксана та Тарас Гнатюки. Три роки шлюбу, святкували на квартирі, яку Оксана отримала в спадок від бабусі.
Я приїхала на дзвінок за годину до гостей — домовились, що поставлю композицію на стіл і піду. Двері мені відчинила літня жінка з поглядом, ніби я щось у неї вкрала. Це була свекруха, Галина Остапівна. За її спиною — гуркіт каструль, запах паленої цибулі й чоловічий голос, що зривався на крик.
— Де ти вже вчащаєш?! Я тут стою, як останній дурень, з тими салатами бігаю, а тебе нема!
Я застигла в передпокої з кошиком в руках. Незручно — прийшла з квітами, а потрапила в чужу сварку. Галина Остапівна тільки махнула мені рукою, мовляв, проходь, тут своє.
На кухні картина була така: Тарас у зім'ятій футболці, з ножем, навколо — розрізані навпіл помідори, шматок сиру в упаковці, тарілка недочищеної капусти. У мийці — гора посуду. Свекруха вмостилась на табуретці в кутку, руки схрестила на грудях, перед нею — чашка вихололої кави. Мовчала, але обличчям усе казала без слів.
Оксана зайшла слідом за мною, поставила сумку на стілець.
— В аптеці була. Ще до Христини на хвилинку заскочила, віддати сукню.
— На хвилинку?! Тебе дві години не було! Гості о шостій, а в мене хоч шаром покати!
— Гості о сьомій домовлялись.
— О шостій! Мама сказала, так краще, щоб не пізно розходитись додому.
Я поставила кошик на підвіконня, подалі від бризок з мийки, і почала звільняти стебла гортензій від плівки — робота заспокоює руки, коли навколо чужий гармидер. За вікном, на балконі сусідньої квартири, хтось вивісив прапорець — жовто-блакитний, вицвілий на сонці, майорів і зачіпав край білизни. У дворі гавкав пес — той самий, що завжди зустрічає листоношу біля під'їзду.
— Тарасе, — сказала Оксана рівним голосом, — м'ясо ще заморожене?
— А я звідки знаю, як його розморожувати?! Ти мене не навчила!
— В мікрохвильовці, режим розморозки. Кнопка з сніжинкою.
Галина Остапівна прокашлялась і подала голос — тихо, але так, щоб чути було всім:
— От бачиш, Тарасику. Я тобі казала — сучасні жінки не вміють дім вести. У них робота на першому місці, а не господарство.
Оксана нічого не відповіла. Взяла м'ясо, поклала в мікрохвильовку, натиснула кнопки. Руки в неї трохи тремтіли — не від образи, здається, а від того, що прийшла втомлена, після зміни в салоні, де працює майстром манікюру, і замість відпочинку — оце все.
Я закінчила з квітами й хотіла вже прощатися, коли Галина Остапівна звернулась до мене:
— А ви, дівчино, теж працюєте, чи як людина живете?
Питання дивне, недоречне. Я тільки посміхнулась і сказала, що спішу, ще два замовлення на сьогодні. Насправді не спішила — просто не хотілося встрявати. У таких сім'ях сторонній завжди зайвий, хоч би що там відбувалось.
Пішла я тоді. А за два тижні Оксана сама зателефонувала до крамнички — попросила привезти квіти, п'ятнадцять білих хризантем, простих, недорогих, і назвала ту саму адресу на Наливайка. Сказала: приходь до сьомої, буде розмова, при якій хочу, щоб хтось сторонній був поруч.
Я не зовсім зрозуміла, навіщо флористці бути свідком чужої розмови, але приїхала. Двері відчинила сама Оксана — без сумки в руках, без втоми на обличчі, у домашній сукні. На кухонному столі вже стояли три чашки чаю, і папка — тонка, картонна, зав'язана мотузкою.
Тарас сидів на тому ж місці, де три роки тому різав помідори. Побачив хризантеми в моїх руках, спитав:
— А це до чого? У нас же не свято.
— До того, — сказала Оксана, ставлячи квіти у вазу на підвіконні. — Просто мені так захотілось.
Галина Остапівна прийшла за десять хвилин, зняла плащ у передпокої, зайшла на кухню зі звичним виразом обличчя — ніби перевіряти прийшла, чи все там гаразд без неї. Сіла на ту саму табуретку в кутку.
Оксана розв'язала мотузку на папці. Дістала перший аркуш.
— Тарасе, пам'ятаєш, два роки тому ти вклав гроші в ремонт ванної? Кахель, сантехніку, роботу майстра. Сорок дві тисячі гривень, ти сам рахував.
— Пам'ятаю. І що?
— А те, що ти півроку кажеш родичам, ніби ця квартира буде «спільна», якщо щось у нас піде не так. Ось довідка з банку, ось акт виконаних робіт. — Вона поклала аркуші на стіл поряд, один до одного. — Я оформила офіційну розписку від твого імені про те, що ці кошти — твій особистий внесок у ремонт, який я тобі поверну готівкою протягом року. Половину вже переказала сьогодні вранці.
Тарас узяв аркуш, повів очима по рядках, ніби шукав підступ.
— Навіщо ти це зробила? Я й не просив повертати.
— Щоб не було потім розмов про частку в квартирі. Гроші — твої, я їх віддам. Квартира — моя, бабусина. Дві різні речі.
Галина Остапівна не рухалась. Дивилась на розкриту папку, на акуратно розкладені папери, на суму, виведену цифрами внизу розписки.
— А тепер про свята, — Оксана закрила папку, поклала долоню зверху. — Останній раз я готувала на дванадцять осіб сама, поки мене звинувачували, що спізнилась на сорок хвилин з аптеки. Більше так не буде. Хочете гостей — готуємо разом, домовляємось заздалегідь, або святкуємо десь-інде.
Тарас відкрив рота, ніби хотів щось сказати про матір, про традиції, про те, що так заведено. Але подивився на розписку зі своїм підписом, яку сам же і принесе завтра нотаріусу для завірення, — і промовчав.
Галина Остапівна перевела погляд з паперів на невістку, потім на сина. Чашка чаю перед нею так і стояла недоторкана, з тонкою плівкою на поверхні, що встигла охолонути. Вона не сказала нічого — ні слова докору, ні слова згоди.
Я поставила порожню коробку з-під хризантем на підлогу біля дверей і тихо вийшла в коридор — забирати гроші за квіти було вже нікому, та й незручно перебивати. Оксана наздогнала мене на сходовому майданчику, розрахувалась, простягнула чайові.
— Дякую, що прийшла, — сказала вона. — Не знаю навіть, навіщо мені свідок був потрібен. Може, просто щоб не здаватись самій собі, ніби я щось вигадую.
Двері квартири лишились прочиненими. Звідти долинав тихий дзенькіт — хтось мив ту саму чашку охололого чаю в мийці, і більше жодного звуку.
