Банкетна зала потопала в золоті й оксамиті. Дванадцять столів, білосніжні скатертини, прибори, начищені до дзеркального блиску. За вікном січневий Київ кутався в туман, а тут, у «President Hotel», було душно від дорогого парфуму й нервового шепоту адміністраторів.
Лариса Петрівна зайшла рівно о дванадцятій — як домовлялися. Класичний жакет, окуляри в тонкій оправі, шкіряна тека з документами. Двадцять п’ять років в арабістиці. Починала ще в дев’яносто третьому, коли на весь Київ було три перекладачі з арабської. Працювала в Бейруті, в Каїрі, супроводжувала урядові делегації. А сьогодні — десять тисяч гривень за день. Січень — мертвий місяць, замовлень немає, а за оренду треба платити.
Сергій — організатор, молодик років двадцяти восьми в надто вузькому костюмі — зустрів її біля дверей. Зміряв фігуру — жакет, окуляри, немодна сумка з потертими ручками — і ледь помітно скривився, наче від зубного болю.
— Ви Лариса Петрівна? Перекладач?
— Так. По договору — на сьогодні.
Він не потиснув руки. Торкнувся зап’ястка, де мав бути годинник, нервово смикнув плечем.
— Ходімо. Тільки швидко. Делегація буде за півгодини.
Він повів її через усю залу. Центральний стіл — на десять персон, з картками й прапорцями. Там сидітимуть Олексій Загородній, директор агрохолдингу, шейх з почтом і перекладач. Тільки не Лариса Петрівна.
Сергій зупинився біля найдальшого столика — того, що при вході на кухню. Пахло смаженою цибулею й підгорілим маслом, за дверима щось шипіло й гупало. За столом уже сиділи водій у тісному піджаку й дівчина-координатор з гарнітурою на голові. Вона щось бурмотіла в мікрофон про «розсадку» й «регламент», не підводячи голови.
— Тут, — Сергій махнув на стілець між водієм і стіною. Там ще стояла чиясь сумка-холодильник із наліпкою «Епіцентр».
— Я перекладач, а не техперсонал, — тихо сказала Лариса Петрівна.
— У нас є штатний перекладач, — буркнув він, втупившись у телефон. — Ви на підстраховці. Якщо знадобитесь — покличемо.
Пішов, навіть не озирнувшись.
Лариса Петрівна сіла. Водій поруч хрумтів канапкою з бужениною, крихти сипалися на скатертину. Координаторка витягла з кишені жменю горішків — зашурхотів пакетик. Жінка дістала з сумочки книгу. «Розсипані перли» — класична антологія арабської поезії, видання вісімдесят п’ятого року, сторінки пожовклі, немов осіннє листя.
За три столи від неї влаштовувалась Яна — двадцять п’ять років, сукня кольору слонової кістки, підбори, червона помада. Та сама «штатний перекладач». Вона гортала глосарій у планшеті, беззвучно ворушила губами. Пальці тремтіли — Яна притискала їх до склянки з еспресо, залишаючи вогкі сліди.
— Сергію! — гукнула Яна, коли той пробігав повз. — А що таке «сукук»?
— Не забивай голову. Перекладай по контексту.
Лариса Петрівна ледь помітно зітхнула. Сукук — ісламські інвестиційні сертифікати. Базовий термін. Перший курс. Дівчинку взяли за гарні очі й англійську, а арабську вона вчила на тримісячних курсах.
Загородній з’явився за п’ятнадцять хвилин до початку. Запонки з монограмою, парфум на три метри, зачіска — волосина до волосини. Він обходив залу, вітався з партнерами, плескав по плечу менеджерів. Потім зупинився біля дзеркала, поправив краватку, дістав телефон.
— Сан Саничу, привіт. Контракт на п’ятдесят два мільйони, якщо сьогодні підпишуть. Ні, шейх приїхав особисто. Все серйозно.
Він говорив голосно, впевнено — так, як говорять люди, які звикли, що їх слухають. Проходячи повз дальній столик, навіть не помітив жінку з книгою.
Делегація приїхала о першій. Три чорні джипи біля входу, охорона, помічники з теками. Шейх Фейсал аль-Халід — невисокий, сухорлявий, з акуратно підстриженою бородою — зайшов останнім. Без метушні, без зайвих рухів. Оглянув залу, вклонився Загородньому.
Сергій заметушився. Перевірив картки, поправив прапорці, підштовхнув Яну до центрального столу.
— Іди. І усміхайся.
Яна сіла поруч із помічником шейха — чоловіком із втомленим обличчям і планшетом у шкіряному чохлі. Відкрила глосарій. Усміхнулась.
Загородній потис руку шейху, вимовив завчену фразу — «ас-саляму алейкум». Шейх коротко відповів. Сергій показав великий палець — мовляв, усе чудово, шефе.
Лариса Петрівна спостерігала зі свого кутка. Водій арабської делегації — кремезний чоловік на ім’я Тарік — сидів через стілець від неї. Він крутив у пальцях дерев’яну зубочистку й виглядав так, ніби єдине, чого він зараз хотів — це міцний чай і спокій.
А потім підійшов Сергій. Нахилився так, щоб координаторка й водії чули.
— Принесіть воду для делегації. Три пляшки. Без газу. На стійці бару.
— Я перекладач, — спокійно відповіла Лариса Петрівна. — Не офіціант.
— Зараз ви вільна, — він навмисне перейшов на «ти». — Офіціанти розносять закуски. Делегація чекає.
— Є координатор.
— Координатор зайнята. Чи вам десять тисяч просто за те, що сидите?
Координаторка хмикнула. Водій у тісному піджаку гигикнув і відвернувся. У Лариси Петрівни на скроні ледь помітно запульсувала жилка. Вона закрила книгу, встала — підошви м’яко стукнули по паркету. Пройшла до бару повз офіціанта, що саме витирав піт із чола. Взяла три пляшки, понесла до центрального столу.
Коли вона ставила воду біля приладів, Яна відірвалася від планшета й кинула короткий смішок — мовляв, бабуся знає своє місце. Лариса Петрівна нічого не сказала. Лише на мить зупинила очі на її планшеті — там був відкритий словник. На слові «мудараба». Спекулятивне партнерство. Базова модель ісламського фінансування. Яна навіть цього не знала.
Переговори почалися рівно о першій тридцять.
Загородній виголосив вступне слово — про «стратегічне партнерство», «спільні ринки» й «світле майбутнє». Яна перекладала. Точніше — намагалася. Вона плутала роди в дієсловах, вставляла англійські слова там, де не знала арабських, і збилася на другому ж реченні, коли Загородній згадав «довгострокові інвестиційні інструменти».
Шейх слухав. Його обличчя залишалося незворушним — жодного натяку на розуміння чи нерозуміння. Помічник ледь звів брову, переклав погляд на патрона.
Яна тим часом остаточно попливла. Загородній говорив про «ісламський банкінг» — вона вставила слово «Islamic banking» англійською, навіть не помітивши. Потім переплутала «акредитив» із «акцією». Помічник відклав ручку й почав щось шепотіти на вухо шейху.
І тут Лариса Петрівна підвелася.
Вона не питала дозволу. Просто встала й пішла через усю залу — повз офіціантів із тацями, повз завмерлого Сергія, повз охорону, що переступила з ноги на ногу. Підійшла до центрального столу, стала поруч із Яною. Взяла мікрофон — той, що лежав незадіяний біля вази з тюльпанами.
І заговорила.
Арабська потекла, як музика. Літературна, чиста, класична мова — із правильною вимовою емфатичних звуків, із точною граматикою, з інтонацією людини, яка не просто знає мову, а відчуває її. Лариса Петрівна переклала не слово в слово — вона переклала сенс. «Довгострокові інвестиційні інструменти» стали «адават істісмарія мустдама» — термінологічно бездоганно. Вона навіть вставила ідіоматичний зворот, який використовують у ділових колах Ер-Ріяда.
Шейх підвів голову.
Він відклав серветку, перестав крутити каблучку на мізинці. Потім щось тихо сказав помічникові — той кивнув. Потім підняв руку, зупиняючи Загороднього, і повернувся до Лариси Петрівни.
— Де ви вчили арабську? — запитав він.
— Я жила в Каїрі три роки. Потім у Бейруті. Потім в Ер-Ріяді.
— Ваше ім’я?
— Лариса.
Шейх вклонився — ледь помітно, самими повіками — і жестом показав на стілець поруч із собою, де сиділа Яна.
— Сядьте тут.
Яна застигла. Її обличчя спочатку стало блідим, потім пішло червоними плямами. Вона озирнулася на Сергія — той стояв біля стіни й дивився на свої черевики так, ніби вперше їх побачив. Загородній не розумів, що відбувається, але відчув, як краватка раптом стала тісною.
— Що таке? — тихо запитав він у Сергія.
— Перекладач… — видушив той. — Не та.
Лариса Петрівна сіла за центральний стіл. Яна, закусивши губу, підвелася й відійшла — куди, вже ніхто не дивився. Координаторка в гарнітурі завмерла з відкритим ротом. Водій у тісному піджаку перестав жувати.
Переговори продовжилися. Лариса Петрівна перекладала — технічні деталі, фінансові моделі, умови контракту. Жодної помилки. Шейх ставив уточнюючі питання — вона перекладала й ті. Помічник нарешті взяв ручку й почав записувати. Загородній, оговтавшись, знову набув упевненого вигляду й навіть спробував пожартувати.
Через дві години контракт на п’ятдесят два мільйони був підписаний.
Коли делегація підвелася, шейх затримався біля Лариси Петрівни. Він сказав кілька слів — тихо, так, що чув тільки помічник. Той переклав:
— Шейх каже: ви — справжній фахівець. Він рідко зустрічав таких людей.
Лариса Петрівна вклонилася — стримано, з гідністю людини, яка знає собі ціну. Шейх пішов. Загородній — червоний, із мокрими плямами під пахвами — підскочив до неї.
— Ви… звідки ви взагалі? Хто вас найняв?
— Ваш організатор, — вона показала очима на Сергія. — За десять тисяч на день. Як офіціанта.
Загородній розвернувся до Сергія. Той стиснувся, ніби чекаючи ляпаса.
— Ти… — Загородній тицьнув пальцем. — Ти що, з глузду з’їхав? Посадив її за дальній стіл? Ти хоч розумієш, що вона нам цей контракт витягла?
Сергій мовчав. Його щелепа смикалася — він ковтнув слину, але звук вийшов гучний, неприродний. Координаторка, що досі сиділа з напіввідкритим ротом, зненацька почала дуже старанно протирати мікрофони серветкою.
Лариса Петрівна зібрала свої речі. Книгу, теку, хустинку. Взяла зі столу пляшку води — ту саму, що принесла як офіціант, — і зробила ковток. Потім подивилася на Загороднього.
— До речі. Гонорар за сьогодні — двадцять п’ять тисяч.
Загородній кліпнув.
— Як двадцять п’ять? У вас договір на десять.
— Це було до того, як я стала головним перекладачем переговорів, — вона поправила окуляри. — Ви ж не очікували, що рятувати контракт за п’ятдесят два мільйони буде та, кого посадили біля дверей на кухню?
Стало тихо. За дверима кухні рипіли колеса візка, десь далеко за вікнами гудів січневий вітер.
Загородній видихнув. Подивився на Сергія — і той відвів очі, зачепившись поглядом за розетку на стіні. Директор дістав із внутрішньої кишені піджака телефон.
— Бухгалтеріє? Оформлюйте платіж. Двадцять п’ять тисяч на перекладача. Лариса Петрівна. Так, сьогодні.
Лариса Петрівна взяла сумку. Пряма спина, рівний крок — вона пішла до виходу тим самим шляхом, яким прийшла. Сергій стояв біля стіни, нервово смикаючи ґудзик на рукаві. Координаторка, яка ще півгодини тому хмикала, тепер малювала на серветці криву лінію — натискаючи так, що папір рвався.
Біля дверей Ларису Петрівну наздогнав Тарік, той самий водій арабської делегації. Він простягнув їй візитівку. Просту, білу, з золотим тисненням — у кутку ледь помітний слід від пальця, змазаний.
— Шейх просив передати. Вони шукають постійного перекладача для роботи в київському офісі. Гонорар — у кілька разів більший, ніж ви отримали сьогодні.
Лариса Петрівна взяла візитівку. Покрутила в пальцях — край був трохи загнутий. Вона відкрила теку, де лежала пожовкла збірка «Розсипані перли», і поклала картку між сторінок — туди, де кінчалася поема про караван у пустелі. За дверима шумів січень. Лариса Петрівна застібнула пальто й ступила в туман.
