Марта стояла біля вікна й дивилась, як залитий дощем двір перетворюється на місиво. Третій день Львів заливало так, що стара липа біля під’їзду втратила гілку, а ринва на сусідньому будинку відірвалась і бовталась на вітрі. Вона перераховувала копійки на хліб, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла її мати.
Пані Лідія тримала в одній руці паперовий пакунок із канапками з «Віденської кав’ярні», а в другій — фірмовий пакет із дитячим одягом. Її світле кашемірове пальто, ідеально покладене волосся й запах дорогих парфумів виглядали серед облуплених стін під’їзду, як рояль на смітнику.
— Марто? — голос у неї був рівний, але пальці стисли ручку пакета так, що побіліли кісточки.
За спиною Марти шестирічна Златка вкуталась у старий плед, а восьмирічний Богданчик стояв у шкарпетках на холодному бетоні й не зводив очей з бабусі. Вони не бачили її майже рік.
— Бабцю? — прошепотів він.
— Де Роман? — запитала пані Лідія замість привітання.
Богданчик перевів погляд на маму. Марта відчула, як горло перехоплює знайомий спазм страху.
— У відрядженні, — сказала вона.
— Мамо, — син смикнув її за рукав, — ти ж сама казала, що тато нас сюди запхав і більше не приїде.
У під’їзді запала тиша, тільки десь нагорі гавкав сусідський пес.
— Впусти мене, — сказала мати.
— Не на часі.
— Марто, дай мені побачити онуків.
Вона відступила вбік.
Квартира була однокімнатна, на першому поверсі старої кам’яниці, з вікнами у двір-колодязь. Штукатурка на стелі пішла тріщинами, з кутка тягнуло грибком, а єдина батарея ледь гріла. У кімнаті стояло два матраци на підлозі, старенький телевізор на табуретці й газова плитка, якою вони грілися, коли вимикали світло. На столі — надщерблена чашка з недоїденою гречкою й пів буханки хліба за 12 гривень.
Пані Лідія поставила канапки на підвіконня й повільно обвела кімнату очима.
— Де ви спите?
— Тут, — відповів Богданчик.
— Де ліжка?
— Тато продав, коли ми переїжджали. Казав, що на новому місці купить кращі.
— І де нове місце?
Хлопчик знизав плечима. Марта сіла на край матраца й обхопила себе руками.
— Коли він вас сюди привіз? — запитала мати.
— Восени, — сказала Златка. — Ще листя було жовте.
Пані Лідія різко повернулась до Марти.
— Роман сказав мені, що ви поїхали до його тітки в Хорватію. Що ти захотіла змінити обстановку, а він оплачує вам житло біля моря, поки ти «приходить до тями». Я ще тоді подумала: якого біса моя дочка має приходити до тями від шлюбу, в якому все було добре?
— У нас не було добре, — сказав Богданчик. — Тато кричав.
Марта заплющила очі.
— Богдане, досить.
— А що? Він же кричав. І телефон ваш розбив, і сказав, що ми всі — тягар.
Пані Лідія повільно сіла на єдиний стілець. Кашемірове пальто торкнулося брудної підлоги, але вона навіть не помітила.
— Чому ти мені не зателефонувала? — запитала вона глухо.
Марта засміялась. Коротко, сухо.
— Тобі? Ти пам’ятаєш, що сказала мені на випускному в університеті?
— Я сказала тобі не виходити за нього.
— Ти сказала: «Якщо ти зв’яжешся з цим пройдисвітом, не приходь потім до мене плакати».
Мати відвела очі. Її пальці стисли край столу.
— Я думала, він просто не твого рівня. Не думала, що він здатен на таке.
— Ти його ненавиділа з першого дня. Бо він не з твого кола. Бо його батьки — звичайні люди з Тернополя, а не львівська інтелігенція.
— Я не ненавиділа його. Я йому не довіряла. І, як бачиш, мала рацію.
Златка підійшла до бабусі й простягнула їй свою улюблену іграшку — облізлого зайця з відірваним вухом.
— Хочеш потримати? Він м’який.
Пані Лідія взяла зайця. Її обличчя зім’ялось на секунду, але вона тут же взяла себе в руки.
— Коли ви востаннє їли нормально? — запитала вона.
— У школі, — сказав Богданчик. — Там дають кашу й іноді котлети. Але я половину несу Златці.
— Чому?
— Бо вдома в нас тільки макарони. А в неї від них живіт болить.
Марта встала.
— Досить! — голос у неї зірвався. — Я не хочу, щоб діти розповідали це.
Але пані Лідія вже не слухала. Вона дивилась на стареньку шафу в кутку, дверцята якої Богданчик нервово прикривав спиною.
— Що там? — запитала вона.
— Нічого, — швидко сказала Марта.
— Там татові папери, — випалив Богданчик.
Марта завмерла. Хлопчик відчинив шафу й дістав із-під купи старого одягу синю текстильну теку на блискавці.
— Він забув її, коли привіз нас. Я хотів викинути, але потім почув, як тато говорив по телефону, що без цих паперів мама — ніхто.
Пані Лідія взяла теку. Всередині лежали договори, банківські виписки, копії реєстраційних документів і кілька аркушів із нотаріально завіреними підписами.
Вона переглядала їх дедалі швидше.
— Що це? — запитала Марта.
— Твої акції.
— Які акції?
— Твого батька компанії. «Львів-софт». Він записав на тебе тридцять відсотків, коли тобі було п’ятнадцять. Ти про це не знала — він хотів сказати на твоє двадцятип’ятиріччя, але не дожив.
Марта підійшла ближче.
— Але Роман казав, що компанія збанкрутувала.
— Не збанкрутувала. Три роки тому її купила німецька фірма. Твої акції зараз коштують близько восьмисот тисяч євро.
У кімнаті стало тихо. Тільки дощ барабанив по підвіконню.
— Але для продажу потрібен твій підпис, — продовжила пані Лідія. — І він тут є. — Вона показала останній документ. — Доручення на продаж від твого імені. Датоване минулим серпнем.
— Я нічого не підписувала.
— Я бачу. У серпні ти лежала в лікарні після операції на жовчному. Під наркозом.
Марта взяла документ. Підпис був схожий, але не її — вона завжди ставила крапку після останньої літери, а тут її не було.
Вхідні двері прочинились.
На порозі стояв Роман. У новій шкіряній куртці, з ключами від кросовера в руках. Він явно не очікував побачити тут тещу. Його погляд ковзнув із пані Лідії на синю теку, і на секунду на його обличчі промайнув вираз, якого Марта не бачила ніколи. Не гнів. Страх.
— Пані Лідіє, — сказав він, намагаючись усміхнутись. — Яким вітром?
— Тим самим, що приніс сюди моїх онуків уночі без речей, — відповіла вона, не підводячись. — Ти ж казав, вони в Хорватії.
— Я все поясню.
— Пояснюй.
Він зробив крок у кімнату, і тут Златка підбігла до нього.
— Тату, ти привіз нам ліжка?
Він навіть не глянув на неї.
— Потім, доню. Марто, чому твоя мати тут?
— Бо я їй не дзвонила пів року, а ти забув, що вона звикла все перевіряти, — сказала Марта. Її голос став рівним, майже чужим. — Ти забув забрати теку, Романе.
Він швидко глянув на стіл.
— Не знаю, про що ти.
— Про тридцять відсотків компанії мого батька. Про вісімсот тисяч євро. І про доручення, яке ти підробив, поки я була під наркозом.
Роман зблід. Його щелепа напружилась.
— Це маячня. Компанія давно нічого не варта.
— Тоді чому ти тримав це в схованці? — спокійно запитала пані Лідія. — І чому за останній місяць ти двічі літав до Берліна?
Він мовчав. За вікном гримнув грім, і Златка притислась до бабусі.
— Я можу зараз викликати поліцію, — сказала Марта. — У мене є твоя тека, твої виписки й свідки того, що мої діти живуть у квартирі без опалення, поки ти купуєш новий кросовер. Як гадаєш, кому суддя повірить?
— Ти не посмієш.
— Посмію. — Вона встала. — Ти вивіз нас сюди, як непотріб, Романе. Залишив без грошей, без речей, без опалення. Сказав дітям, що ми тут тимчасово, а сам подав документи на продаж акцій. Ти планував усе провернути й зникнути. Але ти забув теку. І ти забув, що моя мати — єдина людина, яка тобі ніколи не вірила.
Він стояв посеред кімнати, великий, у дорогому одязі, і дивився на трьох людей, які більше не боялися.
— Я можу домовитись, — сказав він тихо. — Я поверну частину грошей.
Пані Лідія підвелася. Поправила пальто.
— Ти повернеш усе. І підпишеш розлучення на умовах моєї дочки. Інакше я докладу всіх зусиль, щоб ти сів за підробку документів та шахрайство в особливо великих розмірах. А мій покійний чоловік будував цю компанію не для того, щоб якийсь тернопільський аферист купував на неї машини.
Роман зробив ще один крок до столу, але Богданчик раптом став між ним і текою.
— Не чіпай, — сказав хлопчик. — Це мамине.
І тоді Роман засміявся. Істерично, зло.
— Ти, — сказав він синові, — ще навіть табличку множення не вивчив, а вже лізеш у дорослі справи.
— Я вивчив, — спокійно сказав Богданчик. — І я знаю, що ти погана людина.
Роман замовк. Подивився на матір, на дружину, на дітей і раптом розвернувся й вийшов. Двері грюкнули так, що посипалась штукатурка.
У кімнаті знову запала тиша. Пані Лідія важко опустилась на стілець. Її руки тремтіли, але голос залишався рівним.
— Марто, збирай речі. Діти ночують у мене.
— Мамо…
— Я знаю, що винна перед тобою. — Вона не дивилась на дочку. — Я була нестерпною, пихатою і жорстокою. Я не дала тобі ні копійки, коли ти пішла з дому. Я сказала, що ти мені більше не дочка. Але ти моя дочка. І ці діти — мої онуки. Я не дозволю, щоб вони жили в сирому підвалі й їли гречку без масла.
Златка простягнула бабусі зайця.
— Візьмеш його з нами?
Пані Лідія взяла іграшку. Притисла до грудей.
— Так, сонечко. Візьму.
Марта дивилась на матір і відчувала, як щось усередині, перетягнуте й туге, повільно відпускає. Вона підійшла до вікна. Дощ майже стих. За вікном у дворі сусід вигулював старого спанієля, а на гілку липи сіла ворона.
— У нього є адвокати, — сказала Марта. — Він буде битися.
— У мене теж, — відповіла мати. — І в мене є оригінали установчих документів компанії твого батька. Ті, в яких чорним по білому написано, що акції твої. Суд закінчиться швидко.
Богданчик підійшов до столу, взяв теку й простягнув бабусі.
— Тримайте. Щоб не загубили.
Пані Лідія подивилась на нього довгим поглядом.
— Ти дуже схожий на діда, — сказала вона тихо. — Він теж усе розумів із пів слова.
Хлопчик усміхнувся. Уперше за довгий час.
Через три години вони стояли на порозі великої квартири пані Лідії на вулиці Коперника. Пахло кавою й свіжим хлібом. Златка одразу побігла дивитись на рибок у акваріумі, а Богданчик застиг у коридорі, роздивляючись книжкові шафи до стелі.
— Можна взяти почитати? — запитав він.
— Тут усе твоє, — сказала пані Лідія. — І книжки, і кава вранці, і нормальна постіль.
Марта стояла біля вікна й дивилась на вечірній Львів. Десь унизу горіли ліхтарі на площі Ринок, і дзвони костелу щойно відбили десяту.
— Мамо, — сказала вона, не обертаючись.
— Що?
— Ти казала, що він пройдисвіт. Я не послухала.
Пані Лідія підійшла й стала поруч.
— Ніхто не слухає матерів, коли йдеться про кохання. Це закон природи.
— Але тепер я послухаю.
Мати взяла її за руку. Вони стояли мовчки, доки Златка не прибігла з рибкою в долоні — виявилось, що акваріум відкривається, і одна рибка вистрибнула на килим.
— Бабцю! — закричала вона. — Вона жива! Треба назад у воду!
Пані Лідія засміялась — вперше за цей вечір — і побігла рятувати рибку. Марта лишилась біля вікна. Вона дістала телефон і набрала номер, який мати дала їй годину тому — номер адвоката, що вів справи батькової компанії.
На тому кінці відповіли після другого гудка:
— Слухаю.
— Доброго вечора, — сказала Марта. — Мене звуть Марта Коваль. Здається, у нас є про що поговорити.
