Я того Антона ще з першого разу розкусила. Очі бігають, руки не знає куди подіти, а посмішка така солодка, аж злипається. Та Соломія моя — вперлася рогом: «Кохаю, тітонько, і край». А я їй що? Не рідна мати, а всього лиш тітка, хоч і виростила з пелюшок після смерті сестри. Свого розуму в тридцять п'ять не вставиш.
Весілля гуляли без мене. Я тоді якраз на заробітках у Португалії була, в Лісабоні, третій рік пішов. Дзвонила, просила почекати до мого повернення — куди там. «Він такий гарячий, тітонько Галино, ми зараз-зараз, не можемо чекати, ви потім нас благословите». Благословила, на свою голову. А весільним подарунком стала моя львівська квартира на Левандівці — двокімнатна, старенька, але своя. Сама ж у батьківській хаті в Брюховичах лишилася.
Повернулася додому через два роки, якраз коли той ковід у Європі лютував. Приїхала з валізами, з подарунками, з португальським портвейном. Соломія моя вже з пузом другим ходила, старшому хлопчику рочок виповнився. Живуть у моїй квартирі, Антон цей машину якусь стару купив, «Фольксваген» дев'яностих років, і дуже тим пишався. А працювати не працював — «шукав себе», як він казав.
Перший раз мене трусонуло, коли ми разом вечеряли. Соломія, вагітна на восьмому місяці, накрила стіл: борщ, котлети, салат «Олів'є» зробила, бо знала, що я люблю. Антон сів, узяв ложку і з таким виразом обличчя: «Ну, Соля, ти ж знаєш, що я цибулю в борщі не переношу. І котлети сухі. Скільки разів казав — додавай вершкового масла у фарш, ти що, не запам'ятовуєш?»
Я ложку поклала. Дивлюся на Соломію — вона аж зіщулилася вся, очима кліпає, губи тремтять. А він далі: «І подивися, на кого ти перетворилася. Халат цей затяганий, волосся зібране абияк. Була ж красунею, коли одружувалися. А тепер що?»
— Антоне, — кажу я спокійно, — вона твою дитину носить. В неї набряки, тиск скаче. Їй би лежати, а не котлети тобі смажити.
— Ой, Галино Петрівно, — він так зверхньо посміхнувся, — всі жінки народжують, і нічого. А чоловіка тримати треба вміти. Бо піде до тої, яка старається.
Я тоді нічого не сказала. Просто встала, допомогла Соломії посуд помити і поїхала додому. В трамваї всю дорогу думала: чи бити на сполох, чи не лізти в чужу сім'ю. Вирішила поговорити з нею окремо.
Зустрілися через тиждень у кав'ярні на площі Ринок. Соломія замовила собі зелений чай і сиділа, опустивши плечі, як побита.
— Він завжди такий? — спитала прямо.
— Тітонько, я сама винна. Розповзлася, перестала за собою стежити, вдома не завжди прибрано. Він же чоловік, йому потрібна красива жінка поруч.
— Слухай мене, дитино. Ти — жінка, яка народила сина і зараз носить другу дитину. Ти втомлена, ти працюєш на двох роботах — віддалено бухгалтером і вдома з малим. А він що робить? «Себе шукає»?
— Він шукає роботу, тітонько. Просто зараз важкий час. І я його кохаю. Ви не розумієте.
Не розумію. Авжеж. Я, яка сестру втратила, яка цю дитину сама піднімала з десяти років, яка ночей не спала, коли в неї підлітковий вік почався, — я не розумію. Ну-ну.
Півроку я не втручалася. Спостерігала здалеку. Соломія схудла після других пологів за три місяці — бігала, як загнана, з двома дітьми, готувала, прибирала, ще й фрилансила ночами. Антон влаштувався нарешті вантажником на склад «Нової пошти», отримав першу зарплату — і купив собі новий телефон. Дітям — нічого. Соломії — «ти ж розумієш, мені для роботи треба».
А потім настав той день. Двадцять третє серпня, спека стояла під тридцять градусів. Я поїхала на Краківський ринок, купила у знайомої молодиці домашнього сиру, сметани, малини — хотіла відвезти Соломії, бо в неї якраз відпустка почалася. Заодно й онуків обійняти. Ключі в мене були свої, це ж моя квартира.
Підходжу до дверей, чую — музика всередині грає. Дивно, думаю, Соломія вдень дітей завжди на денний сон вкладає, тихо має бути. Відчиняю двері, заходжу в коридор — і бачу жіночі босоніжки, не Соломіїні, чужі, з дешевими стразами. А далі в кімнаті, на дивані, який я ще з Португалії гроші на нього переказувала, — Антон і якась дівка в моїй квартирі.
Мене затрясло всю. Я не кричала — я заричала. Вхопила ті босоніжки і жбурнула в них. Влучила Антонові в плече.
— Геть звідси! — гаркнула так, що сусіди, мабуть, на двох поверхах почули. — Щоб духу твого тут не було!
Та дівка схопилася, заметушилася, почала одягатися. Антон сидів і нахабно посміхався, навіть не червоніючи. Я викликала Соломію. Вона примчала з дітьми, залишивши їх унизу в сусідки. Зайшла, побачила — і заплакала. А я їй кажу:
— Все. Крапка. Збирай його речі.
І тут моя дівчинка, моя кровиночка, повертається до мене і крізь сльози видавлює:
— Тітонько, не лізьте в моє життя. Це наші сімейні справи. Я сама розберуся.
— Ти що, збираєшся його простити? Після такого?
— У нас діти. Я не можу їх без батька залишити.
Я стояла і дивилася на неї — дорослу жінку з двома малюками на руках, яка готова терпіти приниження, зраду, зневагу. І відчула, як у мені ламається остання надія на те, що все якось саме минеться.
Антон пішов того ж дня. Я допомогла їй з дітьми, зварила вечерю, вклала малих спати. Соломія мовчала, тільки очі були червоні. А за тиждень дзвонить мені:
— Тітонько, ну ви тільки не хвилюйтеся. Антон повернувся. Ми поговорили. Він пообіцяв, що такого більше не повториться. Це була помилка, він сам не свій був. Ви ж розумієте, ми сім'я.
Я трубку поклала і півгодини сиділа, дивилася у вікно на брюховицькі сосни. Потім взяла телефон, знайшла номер старого знайомого, ще з тих часів, коли в міськраді працювала. Юрій Степанович, кадровик з військкомату.
— Юро, привіт. Скажи, як там у вас із набором зараз? Є потреба в людях?
— Ой, Галино, завжди є. А що, є кандидат?
— Є. Антон Ковальчук. Тридцять два роки. Строкову служив у танкових військах. Механік-водій, якщо не помиляюся. Міцний хлопець. І «школу сержантів» закінчував, здається. Саме те, що вам потрібно.
— А чого ж він сам не з'явився досі?
— Знаєш, Юро, засидівся хлопець. Дружина, діти, робота — все якось руки не доходили. А я думаю: чого це такий цінний кадр удома сидить, коли країні потрібен?
Наступного дня йому вручили повістку. Ніхто не підтасовував, ніхто не брехав — усе по закону. Дані в реєстрі є, військовозобов'язаний, обмежень за станом здоров'я немає. Чого б і ні?
Соломія зателефонувала мені за три дні, голос тремтячий:
— Тітонько, це ви? Ви? Йому сказали, що це ви подзвонили! Антон у сказі! Він пройшов комісію, його відправляють на навчання, а потім… ви самі знаєте куди! Як ви могли?
— А як він міг, Соломіє? Як він міг знущатися з тебе чотири роки, зраджувати тобі у твоїй же квартирі, вважати тебе нічим? Як він міг, га?
— Це моє життя! І я сама вирішую, кого прощати, а кого ні!
— Доню, — я вперше за довгий час назвала її так, — ти пробачиш йому все. І цю зраду пробачиш, і наступну, і ще десять. А коли тобі стукне сорок п'ять, ти подивишся в дзеркало і побачиш там зморшкувату, виснажену жінку, яка поклала життя на те, щоб догоджати гнилій людині. Я не можу тобі цього дозволити. Краще нехай ти мене ненавидиш, але матимеш хоч шанс на нормальне життя.
Вона кинула трубку. Не дзвонила два тижні. Я місця собі не знаходила, ходила по хаті, як прибита, перебирала дитячі фотографії, де ми з нею щасливі, без Антона, без цього всього жаху. Думала: втратила я її остаточно чи ні.
А потім — телефонний дзвінок о сьомій ранку. Соломія. Голос не плаче, але втомлений.
— Тітонько Галино… Привіз вчора дітей до вас можна? На суботу? Я просто… Мені треба видихнути трохи. І поговорити з вами.
— Привозь, звісно. І сама лишайся. Борщ зварю.
— Добре. І… тітонько?
— Що, Соню?
— Нічого. Просто… дякую.
Я поклала трубку і заплакала. Вперше за останні півроку. Стояла біля плити, різала цибулю, сльози текли, і я навіть не витирала їх. Усе правильно. Нехай вона зараз злиться, нехай ображається, але потім, колись, коли подивиться на своє життя чесно, — зрозуміє. А він нехай іде і робить те, чого його в танкових військах навчили. Може, хоч там із нього толк вийде. А ні — то й чорт із ним. Головне, що моя дівчинка нарешті почне дихати без цього тягаря на шиї.
