Я саме з роботи їхала, з дітьми після нічної зміни. Сиділа в тій маршрутці, притиснута до скла, і думала тільки про одне: додому, душ, штору задёрнуть. Але коли побачила цю картину — жінка з пакетом і порожнє подвір’я навколо, — щось мене зупинило. Може, тому, що моя покійна мама так само стояла біля мого під’їзду років десять тому. Чекала, поки я з вікна побачу.
Пані Валя зробила крок до дверей, потім назад. Потім дістала телефон, потримала в руці, сховала. Я вже хотіла пройти повз — ну, хіба в мене справи свої не є? — але вона саме повернула голову, і я побачила, як вона втирає сльозу рукавом. Тим самим, яким пакет тримала.
Довелося підійти.
— Доброго дня, — кажу. — Ви до Полякових? Я ваша сусідка, з дев’ятнадцятої.
Вона злякалась, пакет переклала з руки в руку.
— Та я… я до сина. Тільки от не попередила. А невістка просила, щоб без дзвінка не приходити.
І стоїть. Пакет у неї прорвався збоку, я бачу — звідти кут якоїсь коробки стирчить, здається, конструктор. Ну, я їй і кажу:
— То подзвоніть.
— Дзвонила, — відповідає. — Три рази. Не бере. Думають, мабуть, що я отак спеціально.
Я кивнула, хоча в голові вже крутилось: скільки разів я сама оце «спеціально» чула. На роботі, коли зміну не хотіла міняти. Від брата, коли він мені дзвонив рівно тоді, коли я в палаті була. Але це інше. Тут — сім’я.
— А ви давно стоїте?
— Та з півгодини. Я ж думала, може, вийдуть. Онучці ж чотири роки, вони в цю пору гуляти водять. Але, мабуть, уже вернулись.
Я подивилась на її ноги — капці, не тапки навіть, а такі, знаєте, старенькі, без задника. Вона з дому вискочила, не перевзувшись. І в цій метушні з пакетом, з цим конструктором… Хтось би подумав: баба безцеремонна лізе. А я побачила, що вона просто не вміє інакше.
— Ходімо, — кажу. — Проведу вас до квартири. Разом зайдемо.
Вона замахала руками:
— Ні-ні, що ви! Я ж не попередила. Вони образитись можуть. Невістка сказала: «Ви, мамо, хоч за годину повідомляйте. Ми теж люди, у нас плани».
— А сина ви не пробували набрати?
— Син на зміні до десятої, у нього телефон вимкнений, коли він за кермом.
Я стояла з нею ще хвилин десять. Потім вона все ж таки зважилась: підійшла до дверей, набрала домофон. Раз, другий. Ніхто не відповів. Тоді вона обернулась до мене — і голос у неї такий, ніби вона виправдовується переді мною, чужою людиною:
— Ось бачите. Я ж знала. Вони думають, що я їх перевіряю. А я просто… просто хотіла їй ляльку передати. Вчора по телику бачила рекламу, вона таку просила.
І почала розповідати — швидко, ніби я її єдина подруга. Як вона з невісткою не зійшлась характером. Як та їй сказала колись: «Ви, мамо, нас не поважаєте». Як вона три дні не їла, бо не розуміла, за що її так. Як вона хотіла прийти на день народження онука, але їй дали чіткий час — з шістнадцятої до вісімнадцятої, і щоб без ночівлі.
Я мовчки слухала. Потім у мене всередині щось перемкнулося, і я запитала те, що треба було з самого початку:
— А ви їм допомагаєте чимось?
Вона подивилася на мене знизу вгору, і я зрозуміла, що попала.
— Квартира, — каже. — Квартиру я на них переписала два роки тому. Трьохкімнатну, на Сонячному. Собі оце до однієї кімнати прописала. Так вони ж хотіли, щоб все по-чесному! Я дурна була, повірила.
Пакет у неї знову прорвався, і з нього на асфальт випала маленька коробочка. Вона нахилилась, підняла, обтрясла від снігу, що вже почав падати. І в цей момент двері під’їзду відчинилися.
Вийшла невістка. З коляскою, з старшим хлопчиком. У руці — телефон, дивиться в екран.
— Мамо? — каже таким тоном, ніби перед нею стоїть не жінка шістдесяти восьми років, а настирлива сусідка. — Ви чого тут? Я ж просила…
— Я дзвонила, — почала пані Валя, — двічі дзвонила, ось подивись, у мене на телефоні…
— Нам незручно зараз, — відповіла невістка, і голос у неї рівний, як у вчительки на батьківських зборах. — Діти збираються спати. Ви ж розумієте?
— Я просто конструктор принесла. Онучці. Вона ж просила.
— Вона просила інший. Ми вже купили.
Я стояла поруч, як прибита. Пані Валя — з цим своїм пакетом, з капцями, зі сльозами на щоках — мовчки розвернулася і пішла до зупинки. А невістка подивилась на мене, знизала плечима й поїхала далі з дітьми. Ніби мене не було. Ніби й матері її чоловіка не було.
Через місяць я дізналася, чим усе скінчилося.
Я зустріла пані Валю біля нотаріуса. Вона виходила з контори з білим конвертом у руках — таким, які видають, коли справа завершена. Лице в неї було не заплакане, а якесь рівне. Стомлене, але рівне.
— Здрастуйте, сусідко, — сказала вона. — А я, знаєте, подала.
— Що подала? — не зрозуміла я.
— На скасування дарування. Ось, — і помахала конвертом. — Знайшла старе рішення лікарської комісії. У мене ще навесні був діагноз… тиснуло, голова паморочилась. А нотаріус, коли оформляли папери, цей стан не перевірив. Тепер адвокат каже: є всі підстави оскаржити.
Вона розповідала мені все це на сходах контори, під лампою денного світла, яка блимала через одну. Про те, як знайшла ту довідку в коробці з-під взуття. Як ходила до юриста за направленням із соцзахисту, бо платити двісті доларів за консультацію не має змоги. Як сиділа в черзі в держреєстраторшу і від хвилювання переплутала, який сьогодні день тижня.
— А вони? — запитала я.
— А що вони. Син учора приїжджав. Казав: «Мамо, ти сім’ю руйнуєш». А я йому кажу: «Ні, сину, я сім’ю збираю. Тільки тепер навколо себе».
Я не знала, що відповісти. Я бачила, як за її спиною з вікна нотаріальної контори двір заповнюється дітворою. Дзвінко кричали біля гойдалок, бігли зі школи, хтось тягнув на повідку великого сірого пса. Життя йшло собі далі, як і завжди.
А ще через три місяці я побачила, як та сама невістка стоїть біля того самого під’їзду. Вже без коляски, без дітей. Телефон у руці теліпається, а вона дивиться вгору, на вікна, яких не бачить за снігом.
Я пройшла повз.
Тільки біля свого під’їзду озирнулась. Вона так і стояла. Тепер уже без пакета, без дзвінка. Просто стояла. Я не підійшла. У кожного своя черга стояти під дверима.
